Вийшла у світ чергова книжка львівського письменника, автора 25 книг, доктора історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту українознавства ім.. Івана Крип’якевича – Петра Шкраб’юка “Історії прожиті тричі». В цій книзі сотні різних історій про події та людей. У трьох розділах книги автор передає часову атмосферу Отинії поч. 60-тих років, про роботу в отинійській районній газеті «Ленінський заклик, про людей, з якими знався і товаришував.
24. У СТОЛИЦІ ПОЛКОВНИКА ВИСОЧАНА
На карті пам’яті встає
Містечко з іменем Отиня.
Вікно там світиться моє
Крізь літ далеких павутиння.
І шпиль маячить на горбі,
Дорога в’ється до Франківська.
Звідтіль крізь згадки голубі
Котився потяг мій до війська…
Містечко з іменем Отиня.
Вікно там світиться моє
Крізь літ далеких павутиння.
І шпиль маячить на горбі,
Дорога в’ється до Франківська.
Звідтіль крізь згадки голубі
Котився потяг мій до війська…
Вдивляюсь в дороге лице,
В твої непоказні принади,
Колишній гомінкий райцентр,
А нині місто без посади.
І знову кличе далеч синя,
Де мрій моїх товариші…
В твої непоказні принади,
Колишній гомінкий райцентр,
А нині місто без посади.
І знову кличе далеч синя,
Де мрій моїх товариші…
Пала на обрії Отиня –
Столиця юної душі.
Столиця юної душі.
Пишучи цього вірша, я не знав, що Отинія (до 1989-го офіційно –Отиня) не тільки столиця моєї душі, а й справдешня столиця полковника Семена Височана, який восени 1848 року зібрав п’ятнадцятитисячне військо і майже скрізь на Покутті встановив українську владу. А потім влився зі своїми повстанцями у військо гетьмана Богдана.
1960 року Отинія була районним центром з усіма належними йому установами та прикметами; через містечко зигзагом з Коломиї на Івано-Франківськ – то підносячись, то спадаючи – бігла жвава траса, обіч якої мені належали квартирувати. Спершу тато Василь знайшов дешеве житло в знайомого ветеринаря, який приїжджав до Пужник, а через півтора роки я перейшов до мешкання сімейства Думанських.
Думанські були зичливі й невибагливі люди – Мартин (в Отинії його називали Марцін, бо він походив з польського роду) та покірна йому українка Анеля. Вони мали двох доньок: Марту, яка вийшла заміж у Чернівцях за художника – і батьки вельми пишалися цим, – та Ірину (Ірку), якій з одруженням не пощастило, і вона служила в армії як вільнаймана. Господар любив зазирнути на денце пляшки, і про нього розповідали леґенди та кумедні бувальщини – як, скажімо, випадок, коли бідна Анеля надміру захмеленого, а значить безвладного, чоловіка привезла додому в тачці…Назагал він був добродушним, дотепним чоловіком, і я шкодую, що не здогадувався записати його спогади, його пригоди і переживання. Хоча, щиро кажучи, не до того було – я освоював новий пласт свого буття.
1960 року Отинія була районним центром з усіма належними йому установами та прикметами; через містечко зигзагом з Коломиї на Івано-Франківськ – то підносячись, то спадаючи – бігла жвава траса, обіч якої мені належали квартирувати. Спершу тато Василь знайшов дешеве житло в знайомого ветеринаря, який приїжджав до Пужник, а через півтора роки я перейшов до мешкання сімейства Думанських.
Думанські були зичливі й невибагливі люди – Мартин (в Отинії його називали Марцін, бо він походив з польського роду) та покірна йому українка Анеля. Вони мали двох доньок: Марту, яка вийшла заміж у Чернівцях за художника – і батьки вельми пишалися цим, – та Ірину (Ірку), якій з одруженням не пощастило, і вона служила в армії як вільнаймана. Господар любив зазирнути на денце пляшки, і про нього розповідали леґенди та кумедні бувальщини – як, скажімо, випадок, коли бідна Анеля надміру захмеленого, а значить безвладного, чоловіка привезла додому в тачці…Назагал він був добродушним, дотепним чоловіком, і я шкодую, що не здогадувався записати його спогади, його пригоди і переживання. Хоча, щиро кажучи, не до того було – я освоював новий пласт свого буття.
Редакція. Це простора загальна кімната, в якій працювали секретар, літпрацівник, бухгалтер, друкарка і коректор (тобто я). Від цієї кімнати відгалужувалися приміщення менші: ліворуч – кабінет редактора, праворуч – двері до наборного цеху, за яким – вхід до друкарні, де стояла поліграфічна машина і біліли стоси паперу. А прямо за спиною загальної кімнати темнів коридорчик, обіч якої була ще одна кімната для трьох журналістів. Там сиділи завжди похмурий Михайло Шеремет, Олексій Скрипниченко і Федір Дисак – молодий дипломований журналіст, який щойно приїхав зі Львова.
Далі коридорчик виводив на внутрішній дворик з триколісним редакторським К-175 і дерев’яною туалетною будкою в глибині серед лопухів. Під зовнішньою стіною стояла вичовгана соснова лавка, на якій можна було посидіти, відпочити, ніжачись на сонці і слухаючи дзижчання мух…Цей внутрішній дворик можна було видно і з вікна кабінету для трьох працівників
З сьомого липня шістдесятого року мене зарахували на посаду коректора. Газета виходила тричі на тиждень. І я протягом одного дня вичитував набрані ручним способом полоси, вишукуючи помилки, а наступного дня мене посилали в те чи інше село збирати інформацію про польові та інші роботи, хоча це й не входило в мої обов’язки. А тому обтяжувало. Необхідно було зустрічатися із завжди заклопотаними, а то й грубуватими бригадирами, головами колгоспів, ланковими, розпитувати, записувати, тим паче, що на початках зібрану інформацію присвоював Шеремет і, сиднем сидячи в кабінеті, строчив замість мене газетні рядки. Проте відмовитись я не міг.
Редактором того року був той самий Іван Іванович Марченко, якому я рік тому приніс свої віршовані проби. Однак він теж полюбляв хильнути. Біля Коршева Марченко розбив мотоцикл, сам мало не вбився – і його згодом відправили до Городенки. Там він працював секретарем, і коли я приїхав з армії у відпустку, то одного дня спеціально вибрався до Городенки, щоб поговорити з Іваном Івановичем, підтримати його, подарувати йому портсигар із вмонтованою запальничкою.
Посаду редактора після Марченка обійняв випускник Київського університету Михайло Миколайович Заячківський, і ситуація змінилася: я вже сам писав і друкував свої матеріали, невдовзі купив голубий велосипед, і вже міг обійтися без попутніх машин.
Михайло Заячківський був діловою, самозаглибленою людиною, він організував поїздку до Яремча, де ми провели місткий незабутній день: купалися в Пруті, милувалися водоспадом, фотографувалися на скелях Довбуша… Нерідко Заячківський брав мене в свій мотоцикл, і ми разом їздили по селах району. Перед тим Михайло Миколайович повертав до дружини, і вона частувала мене варениками або наваристим борщем…
Пізніше Заячківський покинув дружину, переїхав до Москви, одружився вдруге і працював у ВЦРПС (Всесоюзна центральна рада професійних спілок). 1972 року, будучи в Москві, я провідав свого редактора. Побував у нього в гостях…Через якийсь час Михайло Миколайович прибув у справах до Львова, потелефонував мені. І я… не запросив його до себе. Не міг. Через гострий конфлікт з дружиною. Через чорну депресію. Дотепер мене мучить сумління. Що він подумав про мене? Що я невдячний, невихований. Хоча насправді це не так.
Далі коридорчик виводив на внутрішній дворик з триколісним редакторським К-175 і дерев’яною туалетною будкою в глибині серед лопухів. Під зовнішньою стіною стояла вичовгана соснова лавка, на якій можна було посидіти, відпочити, ніжачись на сонці і слухаючи дзижчання мух…Цей внутрішній дворик можна було видно і з вікна кабінету для трьох працівників
З сьомого липня шістдесятого року мене зарахували на посаду коректора. Газета виходила тричі на тиждень. І я протягом одного дня вичитував набрані ручним способом полоси, вишукуючи помилки, а наступного дня мене посилали в те чи інше село збирати інформацію про польові та інші роботи, хоча це й не входило в мої обов’язки. А тому обтяжувало. Необхідно було зустрічатися із завжди заклопотаними, а то й грубуватими бригадирами, головами колгоспів, ланковими, розпитувати, записувати, тим паче, що на початках зібрану інформацію присвоював Шеремет і, сиднем сидячи в кабінеті, строчив замість мене газетні рядки. Проте відмовитись я не міг.
Редактором того року був той самий Іван Іванович Марченко, якому я рік тому приніс свої віршовані проби. Однак він теж полюбляв хильнути. Біля Коршева Марченко розбив мотоцикл, сам мало не вбився – і його згодом відправили до Городенки. Там він працював секретарем, і коли я приїхав з армії у відпустку, то одного дня спеціально вибрався до Городенки, щоб поговорити з Іваном Івановичем, підтримати його, подарувати йому портсигар із вмонтованою запальничкою.
Посаду редактора після Марченка обійняв випускник Київського університету Михайло Миколайович Заячківський, і ситуація змінилася: я вже сам писав і друкував свої матеріали, невдовзі купив голубий велосипед, і вже міг обійтися без попутніх машин.
Михайло Заячківський був діловою, самозаглибленою людиною, він організував поїздку до Яремча, де ми провели місткий незабутній день: купалися в Пруті, милувалися водоспадом, фотографувалися на скелях Довбуша… Нерідко Заячківський брав мене в свій мотоцикл, і ми разом їздили по селах району. Перед тим Михайло Миколайович повертав до дружини, і вона частувала мене варениками або наваристим борщем…
Пізніше Заячківський покинув дружину, переїхав до Москви, одружився вдруге і працював у ВЦРПС (Всесоюзна центральна рада професійних спілок). 1972 року, будучи в Москві, я провідав свого редактора. Побував у нього в гостях…Через якийсь час Михайло Миколайович прибув у справах до Львова, потелефонував мені. І я… не запросив його до себе. Не міг. Через гострий конфлікт з дружиною. Через чорну депресію. Дотепер мене мучить сумління. Що він подумав про мене? Що я невдячний, невихований. Хоча насправді це не так.
Перед моїм внутрішнім зором вимальовуються постаті інших працівників редакції. Ось відповідальний секретар Михайлів, худий на лиці, із впалими хворобливими грудьми і вихрястим обабіч голови (як у Ніколая Бердяєва) волоссям. Він звівся з-за столу і, припершись спиною до стіни, похитує в руці рядкомір, міркуючи, де який матеріал розмістити в наступному числі газети. Ще бракує двадцять рядків, і він звертається до літпрацівника Омеляна Цінявського, який сидить боком до нього за приставним столиком. І Цінявський хутко строчить ці недостаючі рядки…Він у світлому полотняному костюмі та чорній сорочці. Любить стукати в доміно, хоча не має всіх пальців…Дружина Цінявського неподалік – вона працює в наборному цеху: укладає в каретку цинкові літери…Там же заклопотаний Михайло Гультайчук…
В кабінеті обіч коридорчика обдумує текст першого свого матеріалу Федір Дисак. Він – завідувач відділу листів. Досі цим відділом завідував Михайло Самборський – той, хто в липні минулого року порадив мені замість віршів писати для районки кореспонденції. В міжчассі сталася трагедія: Самборський з необережності застрілив з малокаліберного пістолета лікаря Мойсина – і його заарештували й судили…
На місце Самборського першого жовтня пам’ятного мені шістдесятого року і прийшов Дисак. Він був старший від мене на шість літ. Але це не завадило нашій приязні, нашим задушевним розмовам і зустрічам поза редакцією. Ми не раз вибирались разом у відрядження, тим більше, що Федір Іванович не розлучався з фотоапаратом і робив майстерні світлини; окремі з них вміщені в цій книзі.
Щоправда, в серпні 1961-го Дисака за наказом обкому партії перевели на журналістську працю до Городенки, оскільки він уступив своє завідування листами Марченкові. Це був благородний вчинок. Після пригоди з мотоциклом Марченка змістили з посади редактора – і він фактично зостався без роботи. А вдома сім’я. Тоді Дисак як холостяк і запропонував своє місце Іванові Івановичу. А сам опинився в Городенці. Та в грудні того ж таки шістдесят першого перейшов до редакції в Рогатині. (Тим часом до Городенки невдовзі перейшов Марченко – немовби помінявся з Дисаком).
І Новий шістдесят другий рік я зустрічав разом з Федором Івановичем – спершу в Рогатині, потім у його рідному селі Старі Скоморохи Галицького району. Пізніше через реформи, які так полюбляв Хрущов (скажімо, редакцію в Рогатині ліквідували у зв’язку з утворенням міжрайонних газет), та безнастанну ідеологічну фальш у пресі Дисак попросився в середню школу, де викладав українську мову й літературу.
Педагогом Федір Іванович трудився до 1969 року, опісля приїхав до Львова, якийсь час працював у редакції університетської газети “За радянську науку” (я тоді був її редактором), потім в університетському видавництві, одружився, захистив кандидатську дисертацію, викладав на факультеті журналістики – аж до виходу на пенсію.
Я ж залишався в Отинії. Переглядаючи свій архів і щоденникові записи, я знайшов витинку з обласної молодіжної газети під назвою “Товариська зустріч”. Це обширний звіт про чергову так звану “комсомольську середу” в районному Будинку культури, на якій – після виступів різних передовиків (свинарки, ланкової) – свої вірші читали “Микола Карпенко, Федір Данько, Петро Шкраб’юк, Микола Кубик”.
Ця “середа” датована 20 серпнем 1960 року. Я пам’ятаю, як хвилювався, адже мав усього сімнадцять літ. Це був перший творчий виступ перед велелюдною аудиторією, та ще й у товаристві визнаних і значно старших поетів: скажімо, Карпенко – з 1925 року, і вже мав збірку “Стежками юності”; Кубик працював в обласній молодіжній газеті “Комсомольський прапор”; Данько числився позаштатним кореспондентом цієї газети, мешкав у рідній Грушці (там я з ним познайомився; ми цілу ніч читали один одному вірші, і не тільки свої…).
25. З ГАЗЕТИ – НА РАДІО. НОВІ ДРУЗІ
В кабінеті обіч коридорчика обдумує текст першого свого матеріалу Федір Дисак. Він – завідувач відділу листів. Досі цим відділом завідував Михайло Самборський – той, хто в липні минулого року порадив мені замість віршів писати для районки кореспонденції. В міжчассі сталася трагедія: Самборський з необережності застрілив з малокаліберного пістолета лікаря Мойсина – і його заарештували й судили…
На місце Самборського першого жовтня пам’ятного мені шістдесятого року і прийшов Дисак. Він був старший від мене на шість літ. Але це не завадило нашій приязні, нашим задушевним розмовам і зустрічам поза редакцією. Ми не раз вибирались разом у відрядження, тим більше, що Федір Іванович не розлучався з фотоапаратом і робив майстерні світлини; окремі з них вміщені в цій книзі.
Щоправда, в серпні 1961-го Дисака за наказом обкому партії перевели на журналістську працю до Городенки, оскільки він уступив своє завідування листами Марченкові. Це був благородний вчинок. Після пригоди з мотоциклом Марченка змістили з посади редактора – і він фактично зостався без роботи. А вдома сім’я. Тоді Дисак як холостяк і запропонував своє місце Іванові Івановичу. А сам опинився в Городенці. Та в грудні того ж таки шістдесят першого перейшов до редакції в Рогатині. (Тим часом до Городенки невдовзі перейшов Марченко – немовби помінявся з Дисаком).
І Новий шістдесят другий рік я зустрічав разом з Федором Івановичем – спершу в Рогатині, потім у його рідному селі Старі Скоморохи Галицького району. Пізніше через реформи, які так полюбляв Хрущов (скажімо, редакцію в Рогатині ліквідували у зв’язку з утворенням міжрайонних газет), та безнастанну ідеологічну фальш у пресі Дисак попросився в середню школу, де викладав українську мову й літературу.
Педагогом Федір Іванович трудився до 1969 року, опісля приїхав до Львова, якийсь час працював у редакції університетської газети “За радянську науку” (я тоді був її редактором), потім в університетському видавництві, одружився, захистив кандидатську дисертацію, викладав на факультеті журналістики – аж до виходу на пенсію.
Я ж залишався в Отинії. Переглядаючи свій архів і щоденникові записи, я знайшов витинку з обласної молодіжної газети під назвою “Товариська зустріч”. Це обширний звіт про чергову так звану “комсомольську середу” в районному Будинку культури, на якій – після виступів різних передовиків (свинарки, ланкової) – свої вірші читали “Микола Карпенко, Федір Данько, Петро Шкраб’юк, Микола Кубик”.
Ця “середа” датована 20 серпнем 1960 року. Я пам’ятаю, як хвилювався, адже мав усього сімнадцять літ. Це був перший творчий виступ перед велелюдною аудиторією, та ще й у товаристві визнаних і значно старших поетів: скажімо, Карпенко – з 1925 року, і вже мав збірку “Стежками юності”; Кубик працював в обласній молодіжній газеті “Комсомольський прапор”; Данько числився позаштатним кореспондентом цієї газети, мешкав у рідній Грушці (там я з ним познайомився; ми цілу ніч читали один одному вірші, і не тільки свої…).
25. З ГАЗЕТИ – НА РАДІО. НОВІ ДРУЗІ
У ті “отинійські” роки я запізнався з багатьма іншими творчими людьми, насамперед з уродженцем Пужник, учителем у Коломиї, а перед тим – в Отинії, Михайлом Хромеєм – автором тексту “Понад Прутом моя Коломия”, музику до якого написав Дмитро Циганков, і ця пісня стала в краї вельми популярною, фактично – шлягером. У грудні 1961 року, в Станіславі, Михайло Іванович Хромей познайомив мене з Циганковим, а також з молодим поетом Володимиром Григораком.
До Станіслава я приїхав на дводенну нараду робсількорів, журналістів і літераторів. І там у присутності Євгена Адельгейма з Києва, критика журналу “Вітчизна”, хвилюючись, читав свої вірші. Як не дивно, але сім виступаючих оцінили мої твори позитивно. “В кінці (се нотатка з мого тодішнього щоденника) виступив Є. Адельгейм, який відмітив у віршах прозорливість, простоту, тяжіння до єдиної форми, дисципліну думки, але вказав на трафарети і шаблони, про які, до речі, я і сам знав і на які мені вказував Дисак”.
У вересні наступного року у тому ж таки Станіславі, на нараді журналістів, я познайомився з Тарасом Мельничуком і Петром Палієм. І був захоплений ними: їхня поезія звучала в унісон з моїми чуттями й думками, хвилювала. Бо сам тоді багато писав, і мої вірші часто появлялись на сторінках “Ленінського заклику”, “Комсомольського прапора”, потім “Нового життя”. В обласній молодіжній газеті найчастіше друкував свої вірші Василь Глинчак, з яким я теж познайомився, але пізніше – вже в студентські роки. Згодом Василь Глинчак майже перестав віршувати, а всуціль посвятив себе (у Львові) телевізійній журналістиці, став знаним журналістом-мистецтвознавцем.
Серед моїх друзів був також методист районного Будинку культури Іван Випасняк, надзвичайно, до болю, чуйний хлопець, який віртуозно грав на акордеоні; опісля, – коли я вже був студентом, – на його місце прийшов Василь Стефак, родом із села з незвичною назвою Рунгури Коломийського району. Василь писав прозу. Одне з оповідань, “Мати”, він прочитав мені у приявності Володимира Чика – і я, не критикуючи (хоч і був максималістом), високо – авансом – оцінив твір, що було для беручкого початківця вельми важливо. Зараз Василь Федорович – визнаний письменник, автор кількох збірок оповідань та романів, які перекладені на російську та інші мови.
До моїх приятелів належали і секретар райкому комсомолу, уродженець Бортник, куди я ходив до школи, Василь Слободян та учитель Угорницької восьмирічної школи Роман Ключенко, який разом з прапорщиком надстрокової служби Іваном Змією чарував своїм співом усю отинійську публіку.
Шістдесяті роки назагал – це були непередбачувані роки.
Реформи Хрущова, його емоційні виступи, зустріч у Відні з Кеннеді (а перед тим, у травні 1959-го, сенсаційна поїздка партійного генсека в США), тотальне захоплення кукурудзою, яку “назвали королевою полів”, грошова реформа 1961-го, ХХІІ з’їзд кпрс, на якому обіцяно, що через двадцять літ житимемо при комунізмі, – все це резонувало в суспільстві, тим паче в молодій романтичній душі.
Водночас у періодиці та окремими виданнями публікувалися непересічні художні твори. Я із захопленням прочитав у серії “Роман-газета” “Повісті гір і степів” Чингіза Айтматова, в журналі “Дніпро” – добірку на армійську тематику курсанта Вищого військово-політичного училища у Львові Анатолія Тарана, що знову пробудило дитячий інтерес до військової служби; першу збірку Миколи Сома “Йду на побачення”, постійно читав Лермонтова та Єсєніна.
Коротше кажучи, я жив напруженим духовним життям.
У червні шістдесят другого року були утворені міжрайонні газети, які охоплювали чотири-п’ять районів і підпорядковались безпосередньо обкомам партії. Така міжрайонна газета – “Нове життя” – постала в Богородчанах. Вона поширювалася і на Отинійщину.
Тому нашу редакцію ліквідували. Натомість у райцентрах, де не було газет, утворили комітети районного радіомовлення. І з першого червня 1962 року мене призначили редактором-організатором районного радіомовлення в Отинії. Кореспондентом “Нового життя” по району залишився Олексій Скрипниченко; залишили йому редакційний мотоцикл. І ми часто виїжджали з ним у села на збір інформації; я – з важкуватим магнітофоном із круглими бобінами та мікрофоном. Передачі звучали тричі на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Найбільш популярними були записи концертів хору районного Будинку культури і критично-сатирична програма “Отинянська оса”.
“Цікаві, змістовні передачі місцевого радіомовлення організовує в Отині молодий журналіст Петро Шкраб’юк”, – писав у передовій статті міжрайонної газети “Нове життя” за 29 червня 1962 року кореспондент. І третину матеріалу присвячував тематиці цих пересилань.
Мені в ту пору було дев’ятнадцять. А оскільки робота була ідеологічною, мені, наївному, запропонували вступити в партію. І я погодився. Навіть був радий, не усвідомлюючи, що бути членом кпрс – це для органічного українця нестерпна ноша. Я ніс її аж до квітня 1990 року, поки не написав заяву про вихід .
До Станіслава я приїхав на дводенну нараду робсількорів, журналістів і літераторів. І там у присутності Євгена Адельгейма з Києва, критика журналу “Вітчизна”, хвилюючись, читав свої вірші. Як не дивно, але сім виступаючих оцінили мої твори позитивно. “В кінці (се нотатка з мого тодішнього щоденника) виступив Є. Адельгейм, який відмітив у віршах прозорливість, простоту, тяжіння до єдиної форми, дисципліну думки, але вказав на трафарети і шаблони, про які, до речі, я і сам знав і на які мені вказував Дисак”.
У вересні наступного року у тому ж таки Станіславі, на нараді журналістів, я познайомився з Тарасом Мельничуком і Петром Палієм. І був захоплений ними: їхня поезія звучала в унісон з моїми чуттями й думками, хвилювала. Бо сам тоді багато писав, і мої вірші часто появлялись на сторінках “Ленінського заклику”, “Комсомольського прапора”, потім “Нового життя”. В обласній молодіжній газеті найчастіше друкував свої вірші Василь Глинчак, з яким я теж познайомився, але пізніше – вже в студентські роки. Згодом Василь Глинчак майже перестав віршувати, а всуціль посвятив себе (у Львові) телевізійній журналістиці, став знаним журналістом-мистецтвознавцем.
Серед моїх друзів був також методист районного Будинку культури Іван Випасняк, надзвичайно, до болю, чуйний хлопець, який віртуозно грав на акордеоні; опісля, – коли я вже був студентом, – на його місце прийшов Василь Стефак, родом із села з незвичною назвою Рунгури Коломийського району. Василь писав прозу. Одне з оповідань, “Мати”, він прочитав мені у приявності Володимира Чика – і я, не критикуючи (хоч і був максималістом), високо – авансом – оцінив твір, що було для беручкого початківця вельми важливо. Зараз Василь Федорович – визнаний письменник, автор кількох збірок оповідань та романів, які перекладені на російську та інші мови.
До моїх приятелів належали і секретар райкому комсомолу, уродженець Бортник, куди я ходив до школи, Василь Слободян та учитель Угорницької восьмирічної школи Роман Ключенко, який разом з прапорщиком надстрокової служби Іваном Змією чарував своїм співом усю отинійську публіку.
Шістдесяті роки назагал – це були непередбачувані роки.
Реформи Хрущова, його емоційні виступи, зустріч у Відні з Кеннеді (а перед тим, у травні 1959-го, сенсаційна поїздка партійного генсека в США), тотальне захоплення кукурудзою, яку “назвали королевою полів”, грошова реформа 1961-го, ХХІІ з’їзд кпрс, на якому обіцяно, що через двадцять літ житимемо при комунізмі, – все це резонувало в суспільстві, тим паче в молодій романтичній душі.
Водночас у періодиці та окремими виданнями публікувалися непересічні художні твори. Я із захопленням прочитав у серії “Роман-газета” “Повісті гір і степів” Чингіза Айтматова, в журналі “Дніпро” – добірку на армійську тематику курсанта Вищого військово-політичного училища у Львові Анатолія Тарана, що знову пробудило дитячий інтерес до військової служби; першу збірку Миколи Сома “Йду на побачення”, постійно читав Лермонтова та Єсєніна.
Коротше кажучи, я жив напруженим духовним життям.
У червні шістдесят другого року були утворені міжрайонні газети, які охоплювали чотири-п’ять районів і підпорядковались безпосередньо обкомам партії. Така міжрайонна газета – “Нове життя” – постала в Богородчанах. Вона поширювалася і на Отинійщину.
Тому нашу редакцію ліквідували. Натомість у райцентрах, де не було газет, утворили комітети районного радіомовлення. І з першого червня 1962 року мене призначили редактором-організатором районного радіомовлення в Отинії. Кореспондентом “Нового життя” по району залишився Олексій Скрипниченко; залишили йому редакційний мотоцикл. І ми часто виїжджали з ним у села на збір інформації; я – з важкуватим магнітофоном із круглими бобінами та мікрофоном. Передачі звучали тричі на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Найбільш популярними були записи концертів хору районного Будинку культури і критично-сатирична програма “Отинянська оса”.
“Цікаві, змістовні передачі місцевого радіомовлення організовує в Отині молодий журналіст Петро Шкраб’юк”, – писав у передовій статті міжрайонної газети “Нове життя” за 29 червня 1962 року кореспондент. І третину матеріалу присвячував тематиці цих пересилань.
Мені в ту пору було дев’ятнадцять. А оскільки робота була ідеологічною, мені, наївному, запропонували вступити в партію. І я погодився. Навіть був радий, не усвідомлюючи, що бути членом кпрс – це для органічного українця нестерпна ноша. Я ніс її аж до квітня 1990 року, поки не написав заяву про вихід .
Не знаю достеменно, як склалася подальша доля працівників редакції після закриття газети і ліквідації району (30 грудня 1962-го Отинія увійшла до складу району Коломийського). Знаю, що багатьох уже нема: бухгалтерки Олі Боднар, друкарки Марії Перегінець, з роду – Ботюк, колишнього редактора Івана Марченка, Омеляна Цінявського, інших…Але всі вони живуть у моїй пам’яті; хай продовжать життя і в цій скромній книжці. Продовжують жити в пам’яті і мої друзі, не пов’язані з редакцією.
Ця заява під назвою Декларація 3 квітня 1990 року була опублікована в обласній газеті “Молода Галичина”; під нею стояли підписи ще 14 осіб. Це відомі науковці, журналісти, юристи, митці, державні діячі Є. А. Гринів, С. М. Герман, О. І. Гринів, В. М. Гринів, Е. І. Гнатів, С. А. Давимука, Б. Л. Козловський, Я. С. Лялька, Я. П. Мелех, Е. П. Мисько, С. П. Павлюк, М. В. Серґєєв, Ю. В. Стефанівський, Б. З. Якимович.
23 квітня 1991 р. я вмістив у газеті “За вільну Україну” замітку “Доповнення до “Ленініани” і два вірші, перший з яких – це “Прощальне слово при виході з КПРС”.
23 квітня 1991 р. я вмістив у газеті “За вільну Україну” замітку “Доповнення до “Ленініани” і два вірші, перший з яких – це “Прощальне слово при виході з КПРС”.
26. ДВОЄ СЕРЕД ІНШИХ: БОГДАН І ВОЛОДИМИР
Володимир Хомицький. Чорнявий вродливий хлопець, який працював у художньому комбінаті: оформляв різні вивіски, написи, стенди і т. п. Його батько Іван, худющий, з довгастим обличчям, ущерть поораним глибокими зморшками, працював в Івано-Франківську (тоді ще Станиславові) на паровозоремонтному заводі, куди – туди й назад – щоденно добирався поїздом. Це теж виснажувало…Мама була маленька, слабосила. А ще був Ярослав, молодший брат, якого я бачив рідко…
З Хомицьким ми часто зустрічалися, вели задушевні розмови, мріяли. Навіть разом підготували новорічний матеріал для газети: він подав ілюстрації, я – віршовані підписи. Володя на рік раніше пішов до армії, служив в Ужгороді, звідки слав поетичні листи, зокрема про знайомство з Петром Скунцем, який вже тоді прославився як визначний поет з когорти “шістдесятників”. А також – заочно – Хомицький звів мене з поетом Василем Ігнатом, студентом філологічного факультету Ужгородського університету.
У серпні 1964-го Хомицький вступив у Львові до Інституту прикладного й декоративного мистецтва – і ми знову ж таки часто-густо зустрічалися, адже єднали нас і споминки про юність в Отинії, і пориви до вищого – й глибшого – духовного життя, до творчої самореалізації. Одружився він з Катериною (…), родом з підльвівського села, дівчиною практичною, цілеспрямованою, справді гарною, проте далекою від його мистецьких уподобань і практичних досягнень. Зрештою, повністю реалізувати свій дар в умовах радянської дійсності було практично неможливо. Володимир навіть у членах Спілки художників не числився. А оскільки виявився надміру чуйним, добрим, сентиментальним, то шукав розради в кав’ярні, а не в своїй занедбаній майстерні. І поволі губив своє обдаровання.
Ми поволі віддалялися один від одного, тим паче, що я мав свої клопоти і проблеми. Аж раптом громова звістка: Володі нема серед живих, він помер у Польщі (у віці п’ятдесят три роки), куди його запросили розписати храм…Поховали мого давнього друга 18 листопада 1995-го на Янівському цвинтарі у Львові. І дотепер я відчуваю докори сумління, що в останні роки майже не зустрічався з ним, не відвертав од підступної біди, не повертав подумки у той обнадійливо-романтичний час, коли ми були молоді та щасливі.
З Хомицьким ми часто зустрічалися, вели задушевні розмови, мріяли. Навіть разом підготували новорічний матеріал для газети: він подав ілюстрації, я – віршовані підписи. Володя на рік раніше пішов до армії, служив в Ужгороді, звідки слав поетичні листи, зокрема про знайомство з Петром Скунцем, який вже тоді прославився як визначний поет з когорти “шістдесятників”. А також – заочно – Хомицький звів мене з поетом Василем Ігнатом, студентом філологічного факультету Ужгородського університету.
У серпні 1964-го Хомицький вступив у Львові до Інституту прикладного й декоративного мистецтва – і ми знову ж таки часто-густо зустрічалися, адже єднали нас і споминки про юність в Отинії, і пориви до вищого – й глибшого – духовного життя, до творчої самореалізації. Одружився він з Катериною (…), родом з підльвівського села, дівчиною практичною, цілеспрямованою, справді гарною, проте далекою від його мистецьких уподобань і практичних досягнень. Зрештою, повністю реалізувати свій дар в умовах радянської дійсності було практично неможливо. Володимир навіть у членах Спілки художників не числився. А оскільки виявився надміру чуйним, добрим, сентиментальним, то шукав розради в кав’ярні, а не в своїй занедбаній майстерні. І поволі губив своє обдаровання.
Ми поволі віддалялися один від одного, тим паче, що я мав свої клопоти і проблеми. Аж раптом громова звістка: Володі нема серед живих, він помер у Польщі (у віці п’ятдесят три роки), куди його запросили розписати храм…Поховали мого давнього друга 18 листопада 1995-го на Янівському цвинтарі у Львові. І дотепер я відчуваю докори сумління, що в останні роки майже не зустрічався з ним, не відвертав од підступної біди, не повертав подумки у той обнадійливо-романтичний час, коли ми були молоді та щасливі.
Коли Хомицький служив в армії, в мене появилися нові приятелі – поетичний Володимир Чик і раціоналістичний Богдан Марцинків. Чикові я звіряв свої любовні знегоди, і він підтримував мене. Переглядаючи листи Володимира Хомицького (а їх у мене ціла в’язка) і листи другого Володимира – Чика, – я знову й знову повертаюсь у той час, і він був прекрасний.
Натомість Богдан Марцинків ставився до моїх зізнань скептично. Але це не заважало нам дружити. Я нерідко бував у Богдана вдома, ми вели розмови про літературу, про майбутнє. Відтак Богдан вступив в Івано-Франківську до медичного інституту, а мене призвали до армії, – і наші шляхи надовго розійшлися…
Через три роки після втрати Володимира Хомицького, 23 серпня 1998 року, після тривалої перерви, я приїхав до Отинії, і ми зустрілися так природно, наче й не було між нами тридцяти шести літ часової відстані. Богдан Онуфрійович незмінно працював у районній лікарні рентгенологом, а його дружина, Леся Іванівна, гуцулка з Надвірної, з роду Залозецьких-Обрубанських, – терапевтом. Обидвоє виховали сина Олега (зараз він – кандидат технічних наук, доцент кафедри буріння нафтових і газових свердловин Івано-Франківського національного університету нафти й газу), вже мали невістку Наталю та двох внуків: Олю-танцюристку та Богдана.
То була незабутня зустріч. До оселі Марцинківих – це було вдень –завітали їхні і мої друзі: Михайло Михайлович Мандзюк, учитель, художник і майстер декорування фарфору, та Ганна Дмитрівна, його вірна половина, вчителька біології. Михайла Мандзюка я знав ще з отинійсько-редакційних часів, коли він, уродженець села Закрівці, дописував до нашої газети, приїжджав на наради робсількорів – і завжди був не тільки особливо привітним, а й особливо допитливим та життєрадісним. Хоча від шести років не мав лівої руки – наслідок вибуху снаряда, що його розбирав у хаті…
Компанію нам складали лікар-хірург, він же й емоційний поет Теодозій Новицький, та голова селищної Ради Михайло Хавлюк, який написав брошуру про Угорницький монастир, а також книжку “Отинія” (1998). І наша трапеза почалася з пошанування пам’яті Богданової матері Броніслави Михайлівни – Броні, як ми її називали. Вона на початку шістдесятих років торгувала в маленькій забігайлівці за поворотом редакційного будинку, і туди справді час від часу забігали на пиво чи сто грамів деякі спраглі газетярі. Богдана зворушило те, що я не забув імені його матері
Далі розмова текла вільно й значуще. Зокрема про Михайла Мандзюка, який опанував мистецтво художньо декорувати фарфорові вироби, і тепер його тарелі із зображеннями звитяжців визвольної боротьби, композиторів й письменників прикрашають музеї та оселі різних осіб, серед них і Юлії Тимошенко…Не менш талановита і Михайлова дочка Ольга, вчителька; як і батько, – натура творча й цілеспрямована.
Теодозій Новицький прочитав низку своїх поезій, а Михайло Хавлюк розповів про стародавню чернечу обитель у його рідних Угорниках, в якому двічі гостював православний полеміст Іван Вишенський. І звідки, до речі, пішли у світ Іван Желізо (1551-1651), знаний в церковній історії як ігумен монастирів у Дубно та в Почаєві, і президент УНР в екзилі Степан Витвицький (1884-1965).
Натомість увечері ми гостювали в Мандзюків, милуючись їхньою колекцією фарфору та безліччю керамічних фігурок з усього світу. Не обминули увагою і вчительку, невтомну просвітянку Стефанію Данилець – гарячу патріотку, з якою в мене зав’язалися дружньо-шанобливі взаємини. Вона знає й пропагує мій вірш про Отинію (“На карті пам’яті встає…”), який був опублікований в Івано-Франківській молодіжній газеті ще 2 серпня 1980 року. Опріч того, Стефанія Іванівна одного разу показала витинки інших моїх публікацій: ціле “досьє” – і не тільки про Отинію…
Засиділись допізна, а коли вийшли надвір, вразило небо: після дощу воно було як ніколи зоряне, густе, прекрасне. Давно такої густої визорілої висі я не бачив. Це теж був подарунок мені.
Натомість Богдан Марцинків ставився до моїх зізнань скептично. Але це не заважало нам дружити. Я нерідко бував у Богдана вдома, ми вели розмови про літературу, про майбутнє. Відтак Богдан вступив в Івано-Франківську до медичного інституту, а мене призвали до армії, – і наші шляхи надовго розійшлися…
Через три роки після втрати Володимира Хомицького, 23 серпня 1998 року, після тривалої перерви, я приїхав до Отинії, і ми зустрілися так природно, наче й не було між нами тридцяти шести літ часової відстані. Богдан Онуфрійович незмінно працював у районній лікарні рентгенологом, а його дружина, Леся Іванівна, гуцулка з Надвірної, з роду Залозецьких-Обрубанських, – терапевтом. Обидвоє виховали сина Олега (зараз він – кандидат технічних наук, доцент кафедри буріння нафтових і газових свердловин Івано-Франківського національного університету нафти й газу), вже мали невістку Наталю та двох внуків: Олю-танцюристку та Богдана.
То була незабутня зустріч. До оселі Марцинківих – це було вдень –завітали їхні і мої друзі: Михайло Михайлович Мандзюк, учитель, художник і майстер декорування фарфору, та Ганна Дмитрівна, його вірна половина, вчителька біології. Михайла Мандзюка я знав ще з отинійсько-редакційних часів, коли він, уродженець села Закрівці, дописував до нашої газети, приїжджав на наради робсількорів – і завжди був не тільки особливо привітним, а й особливо допитливим та життєрадісним. Хоча від шести років не мав лівої руки – наслідок вибуху снаряда, що його розбирав у хаті…
Компанію нам складали лікар-хірург, він же й емоційний поет Теодозій Новицький, та голова селищної Ради Михайло Хавлюк, який написав брошуру про Угорницький монастир, а також книжку “Отинія” (1998). І наша трапеза почалася з пошанування пам’яті Богданової матері Броніслави Михайлівни – Броні, як ми її називали. Вона на початку шістдесятих років торгувала в маленькій забігайлівці за поворотом редакційного будинку, і туди справді час від часу забігали на пиво чи сто грамів деякі спраглі газетярі. Богдана зворушило те, що я не забув імені його матері
Далі розмова текла вільно й значуще. Зокрема про Михайла Мандзюка, який опанував мистецтво художньо декорувати фарфорові вироби, і тепер його тарелі із зображеннями звитяжців визвольної боротьби, композиторів й письменників прикрашають музеї та оселі різних осіб, серед них і Юлії Тимошенко…Не менш талановита і Михайлова дочка Ольга, вчителька; як і батько, – натура творча й цілеспрямована.
Теодозій Новицький прочитав низку своїх поезій, а Михайло Хавлюк розповів про стародавню чернечу обитель у його рідних Угорниках, в якому двічі гостював православний полеміст Іван Вишенський. І звідки, до речі, пішли у світ Іван Желізо (1551-1651), знаний в церковній історії як ігумен монастирів у Дубно та в Почаєві, і президент УНР в екзилі Степан Витвицький (1884-1965).
Натомість увечері ми гостювали в Мандзюків, милуючись їхньою колекцією фарфору та безліччю керамічних фігурок з усього світу. Не обминули увагою і вчительку, невтомну просвітянку Стефанію Данилець – гарячу патріотку, з якою в мене зав’язалися дружньо-шанобливі взаємини. Вона знає й пропагує мій вірш про Отинію (“На карті пам’яті встає…”), який був опублікований в Івано-Франківській молодіжній газеті ще 2 серпня 1980 року. Опріч того, Стефанія Іванівна одного разу показала витинки інших моїх публікацій: ціле “досьє” – і не тільки про Отинію…
Засиділись допізна, а коли вийшли надвір, вразило небо: після дощу воно було як ніколи зоряне, густе, прекрасне. Давно такої густої визорілої висі я не бачив. Це теж був подарунок мені.
Непомітно (як завше) збігло три роки, аж нараз тривожний дзвінок Михайла Мандзюка: “Якщо можеш – приїжджай; Богдан при смерті…” Я приїхав запізно: ще один мій друг уже лежав на цвинтарі. Я подався туди з пані Лесею. Поклав квіти. Сумно…
Життя всевладна сила,
А тінь її – печаль…
Іще одна могила
закрила весен даль.
А тінь її – печаль…
Іще одна могила
закрила весен даль.
Іще одна сльозина
Лягла в німу траву.
Іще одна Людина
у пам’ять йде живу.
Лягла в німу траву.
Іще одна Людина
у пам’ять йде живу.
Прощай, незрадний брате,
Мій друже дорогий,
Влилось життя крилате
між вічні береги.
У зоряних завіях
Стоїть небесний храм.
Іще одна надія:
усім зустрітись т а м.
Стоїть небесний храм.
Іще одна надія:
усім зустрітись т а м.
27. СИН ЛІКАРЯ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У КРИЇВЦІ
Відхід у засвіти Богдана Марцинківа не припинив моїх відвідин Отинії, навпаки – вони почастішали. В особі Лесі Іванівни та Олега Богдановича я наче відтворив і продовжив перервані взаємини з другом моєї юності, життя якого після смерті – завдяки розповіді пані Лесі – набуло нового значення і розуміння.
Та перед розповіддю Лесі Іванівни – розповіді фактично детективної – похвалюся, що у Львові я познайомився із ще одним небуденним отинійцем – хірургом Михайлом Богаченком. Щоправда, Михайло Костянтинович народився не в самій Отинії, а в Угорниках. Однак середню школу закінчив в Отинії, а в Івано-Франківську – медичний інститут. Став хірургом. І від 1958 року пов’язав своє життя з Дрогобичем, де оперував, консультував людей, був заступником представника Президента України в цьому районі (1992 року), продовж десяти літ провадив Народний університет українознавства при міському товаристві “Просвіта”, головував у цьому (міськрайонному) Товаристві, писав статті, вірші – і ніколи не забував про Отинію…
Та перед розповіддю Лесі Іванівни – розповіді фактично детективної – похвалюся, що у Львові я познайомився із ще одним небуденним отинійцем – хірургом Михайлом Богаченком. Щоправда, Михайло Костянтинович народився не в самій Отинії, а в Угорниках. Однак середню школу закінчив в Отинії, а в Івано-Франківську – медичний інститут. Став хірургом. І від 1958 року пов’язав своє життя з Дрогобичем, де оперував, консультував людей, був заступником представника Президента України в цьому районі (1992 року), продовж десяти літ провадив Народний університет українознавства при міському товаристві “Просвіта”, головував у цьому (міськрайонному) Товаристві, писав статті, вірші – і ніколи не забував про Отинію…
На узгір’ї шпиль видніє,
Задивляється в Карпати.
Бог звелів тут Отинії
Сотні літ тому постати.
…………………….
О, містечко Отиніє!
Покутянська ясна зоре!
Земляків твій промінь гріє –
Тих, що близько і за морем.
Задивляється в Карпати.
Бог звелів тут Отинії
Сотні літ тому постати.
…………………….
О, містечко Отиніє!
Покутянська ясна зоре!
Земляків твій промінь гріє –
Тих, що близько і за морем.
Так, це строфи (датовані тим-таки 1998 роком) з поетичної збірки Михайла Богаченка “Посвята в орачі”, яку випустила в Дрогобичі видавнича фірма “Відродження” (2000). А передмову написав відомий шашкевичезнавець, професор і поет Михайло Шалата. З цієї передмови я довідався цікавий факт про Отинійщину та Олексу Довбуша.
“Оповідають, що 1741 року Довбуш зі своїми хлопцями напав на маєток польського поміщика в Голоскові (а Голосків за 7 кілометрів од Отинії – П. Ш.). Поміщик якимось чином провідав про цей напад і заздалегідь із челяддю покинув двір, але не зміг забрати з собою дружину-породіллю й залишив її з повитухою на Божу волю. Довбуш, з’ясувавши обставину, нічогісінько не рушив у панському дворі, а привітав породіллю й, засівши з опришками за стіл із завбачливо приготованою поміщиком вечерею, випив за здоров’я новонародженого і попросив назвати його Олексою. Хлопця, проте, назвали Францішком. Це популярний згодом польський поет Францішек Карпінський, якого перекладав Маркіян Шашкевич”.
“Оповідають, що 1741 року Довбуш зі своїми хлопцями напав на маєток польського поміщика в Голоскові (а Голосків за 7 кілометрів од Отинії – П. Ш.). Поміщик якимось чином провідав про цей напад і заздалегідь із челяддю покинув двір, але не зміг забрати з собою дружину-породіллю й залишив її з повитухою на Божу волю. Довбуш, з’ясувавши обставину, нічогісінько не рушив у панському дворі, а привітав породіллю й, засівши з опришками за стіл із завбачливо приготованою поміщиком вечерею, випив за здоров’я новонародженого і попросив назвати його Олексою. Хлопця, проте, назвали Францішком. Це популярний згодом польський поет Францішек Карпінський, якого перекладав Маркіян Шашкевич”.
Безумовно, хірург і поет Богаченко – людина непересічна. І не лише він. В один із недавніх приїздів до Отинії Леся Марцинків познайомила мене і з сестрою Михайла Костянтиновича – Софією Богаченко, яку звуть по-польськи Зося. Бо вона і є – по матері – полькою, тоді як її брат Михайло – українцем (по батькові). Ось такі дивовижні парадокси дарувала міжнаціональна політика: по крові вони, цебто брат і сестра, – рідні, а за етнічною приналежністю – чужі.
Та ця штучна порізненість не стосується Богаченків. Всі вони, а надто Михайло Костянтинович, – українські патріоти. Водночас Зося не забуває і про материне коріння, опікується костелом, його ремонтами, підготовкою до всяких урочистостей і т. п. Бо якраз у цьому костелі її мати Розалія (Рузя) і батько, Костянтин Михайлович, брали 1932 року шлюб. Дозвіл давав греко-католицький священик, бо Рузі було п’ятнадцять з половиною, а татові майже двадцять п’ять.
Сама Зося за фахом – бібліотекар. Вона закінчила бібліотечний відділ культосвітнього технікуму в Чернівцях, працювала в різних бібліотеках Отинійщини та Коломийщини, зокрема бібліотекарем і вчителем трудового виховання (швейна справа, кулінарія) в Старих Кривотулах неподалік Отинії, співала першим голосом у шкільному хорі – і весь час прищеплювала учням любов до читання, що в нашу телевізійно-комп’ютерну добу надзвичайно важливо; провадила повчальні бесіди з кожним класом зосібно, а також організовувала обласні та районні семінари про роль книжки в житті людини.
Пані Зося пишається своїми дітьми: адвокатом Володимиром, майстром з кулінарії Лесею, чотирма внуками, братом Михайлом та двоюрідним братом – підполковником у відставці Костянтином Йосиповичем Богаченком, чия дочка, Галина Вдовиченко, стала знаною у Львові та поза його межами письменницею.
Та ця штучна порізненість не стосується Богаченків. Всі вони, а надто Михайло Костянтинович, – українські патріоти. Водночас Зося не забуває і про материне коріння, опікується костелом, його ремонтами, підготовкою до всяких урочистостей і т. п. Бо якраз у цьому костелі її мати Розалія (Рузя) і батько, Костянтин Михайлович, брали 1932 року шлюб. Дозвіл давав греко-католицький священик, бо Рузі було п’ятнадцять з половиною, а татові майже двадцять п’ять.
Сама Зося за фахом – бібліотекар. Вона закінчила бібліотечний відділ культосвітнього технікуму в Чернівцях, працювала в різних бібліотеках Отинійщини та Коломийщини, зокрема бібліотекарем і вчителем трудового виховання (швейна справа, кулінарія) в Старих Кривотулах неподалік Отинії, співала першим голосом у шкільному хорі – і весь час прищеплювала учням любов до читання, що в нашу телевізійно-комп’ютерну добу надзвичайно важливо; провадила повчальні бесіди з кожним класом зосібно, а також організовувала обласні та районні семінари про роль книжки в житті людини.
Пані Зося пишається своїми дітьми: адвокатом Володимиром, майстром з кулінарії Лесею, чотирма внуками, братом Михайлом та двоюрідним братом – підполковником у відставці Костянтином Йосиповичем Богаченком, чия дочка, Галина Вдовиченко, стала знаною у Львові та поза його межами письменницею.
Щодо Лесі Іванівни, то її розповідь потрясла. Я дізнався, що Броніслава Михайлівна та Онуфрій Йосипович Марцинків зовсім не були батьками Богдана. Його батьком був повстанський лікар Ярослав Дусяк. Та й хресне ім’я мого друга не Богдан, а – Олег.
Олегів батько, за словами пані Лесі, порядний, вихований, добрий, –навчався на п’ятому курсі Львівського медінституту. Мав дружину Євгенію і двох дітей: Олега (1943 р.н.) і на рік молодшу Марту. Одного разу його, студента (і члена ОУН), покликали до лісу лікувати пораненого повстанця. Він уже закінчував операцію, як прибіг зв’язковий: йде облава! Виходу не було – і всі в бункері загинули…
Батько Євгенії (вона теж співпрацювала з УПА як зв’язкова), дяк у церкві, переправив Євгенію з дітьми до священика Стрийського в Гостові. Найкращий товариш Ярослава Дусяка, Михайло Нагірнянський, в той час працював начальником залізничної станції Вороненка перед Раховом. Він забрав удову до себе та одружився з нею. А прокурор у Коломиї Дубей Петро Михайлович – сват Лесиного батька (Івана Залозецького) і надійний приятель Онуфрія Марцинківа – допоміг виготовити документи, що Євгенія, тепер уже Нагірнянська Марія Миколаївна, – переселенка з Польщі.
А що з Олегом і Мартою? Їх забрала до Станіслава племінниця отця Герасим’юка з Гостова на прізвище Тинця, за чоловіком – Бойчук; він пізніше викладав фізику в Інституті нафти й газу. В голодні й непевні повоєнні роки підіймати на ноги двох дітей виявилось затяжко – і Тинця залишила собі Марту (своїх дітей вона не мала), а Олега віддала на догляд колежанці по Гостову Броніславі Марцинків, з дому Кріґель.
Так, Броніслава була єврейкою. Народилася 6 березня 1916 року в Гостові. Її батьки – Михайло Хунович та Емілія Бронівна – мали в Гостові свій маслозавод, возили масло на продаж до Станіслава; виховували, крім Броні, ще двох дівчат і двох хлопців.
І от війна. Настав сорок третій. Всіх євреїв, у тому числі й Кріґелів, гнали у напрямку села Ворона на розстріл. Одну Бронину сестру, розповідала п. Леся, наші люди взяли поміж себе і врятували. Вона потім вибралася до Чехії – і сліди її загубилися…
А Броніславу врятував Марцинків Онуфрій Йосипович. Він знав дівчину ще з мирного часу: познайомився в Отинії на фестинах. І тепер привів сироту додому. Батько його вже давно перебував в Америці на заробітках; там і помер, живучи з іншою жінкою; мама ж Онуфрія була людиною співчутливою, не заперечувала, щоби Броня зоставалась у них. Онуфрій викопав під підлогою нішу, і Броня лежала там цілими днями. Тільки вночі – від години другої до четвертої або від третьої до четвертої – могла встати і походити по хаті. Тоді запалювали каганець…
Марцинківи, звісно, берегли Броню від недоброго ока, до того ж ризикували: за утримання юдейки їх чекав концтабір або розстріл. Згори нішу прикривали солом’яними матами, які спеціально сплів Марцинків. Коли ж під часі обшуків багнетами проколювали діл, то не відчували порожнечі…
Так тривало цілий рік. А як німці пішли, Онуфрій сказав: “Броня буде моєю жінкою, бо я її доглядав”. Однак з пологами не щастило. Броні робили два кесареві розтини – і все одно діти не виживали.
Ось тоді, 1946-го, і Броніслава та Онуфрій Марцинківи і всиновили трирічного Олега, назвавши його Богданом.
Олегів батько, за словами пані Лесі, порядний, вихований, добрий, –навчався на п’ятому курсі Львівського медінституту. Мав дружину Євгенію і двох дітей: Олега (1943 р.н.) і на рік молодшу Марту. Одного разу його, студента (і члена ОУН), покликали до лісу лікувати пораненого повстанця. Він уже закінчував операцію, як прибіг зв’язковий: йде облава! Виходу не було – і всі в бункері загинули…
Батько Євгенії (вона теж співпрацювала з УПА як зв’язкова), дяк у церкві, переправив Євгенію з дітьми до священика Стрийського в Гостові. Найкращий товариш Ярослава Дусяка, Михайло Нагірнянський, в той час працював начальником залізничної станції Вороненка перед Раховом. Він забрав удову до себе та одружився з нею. А прокурор у Коломиї Дубей Петро Михайлович – сват Лесиного батька (Івана Залозецького) і надійний приятель Онуфрія Марцинківа – допоміг виготовити документи, що Євгенія, тепер уже Нагірнянська Марія Миколаївна, – переселенка з Польщі.
А що з Олегом і Мартою? Їх забрала до Станіслава племінниця отця Герасим’юка з Гостова на прізвище Тинця, за чоловіком – Бойчук; він пізніше викладав фізику в Інституті нафти й газу. В голодні й непевні повоєнні роки підіймати на ноги двох дітей виявилось затяжко – і Тинця залишила собі Марту (своїх дітей вона не мала), а Олега віддала на догляд колежанці по Гостову Броніславі Марцинків, з дому Кріґель.
Так, Броніслава була єврейкою. Народилася 6 березня 1916 року в Гостові. Її батьки – Михайло Хунович та Емілія Бронівна – мали в Гостові свій маслозавод, возили масло на продаж до Станіслава; виховували, крім Броні, ще двох дівчат і двох хлопців.
І от війна. Настав сорок третій. Всіх євреїв, у тому числі й Кріґелів, гнали у напрямку села Ворона на розстріл. Одну Бронину сестру, розповідала п. Леся, наші люди взяли поміж себе і врятували. Вона потім вибралася до Чехії – і сліди її загубилися…
А Броніславу врятував Марцинків Онуфрій Йосипович. Він знав дівчину ще з мирного часу: познайомився в Отинії на фестинах. І тепер привів сироту додому. Батько його вже давно перебував в Америці на заробітках; там і помер, живучи з іншою жінкою; мама ж Онуфрія була людиною співчутливою, не заперечувала, щоби Броня зоставалась у них. Онуфрій викопав під підлогою нішу, і Броня лежала там цілими днями. Тільки вночі – від години другої до четвертої або від третьої до четвертої – могла встати і походити по хаті. Тоді запалювали каганець…
Марцинківи, звісно, берегли Броню від недоброго ока, до того ж ризикували: за утримання юдейки їх чекав концтабір або розстріл. Згори нішу прикривали солом’яними матами, які спеціально сплів Марцинків. Коли ж під часі обшуків багнетами проколювали діл, то не відчували порожнечі…
Так тривало цілий рік. А як німці пішли, Онуфрій сказав: “Броня буде моєю жінкою, бо я її доглядав”. Однак з пологами не щастило. Броні робили два кесареві розтини – і все одно діти не виживали.
Ось тоді, 1946-го, і Броніслава та Онуфрій Марцинківи і всиновили трирічного Олега, назвавши його Богданом.
Богдан до п’ятдесяти літ не відав про своїх кревних батьків, про свою сестру. Натомість Марта змалечку знала про свою рідну маму, але жодного разу не бачила її. Євгенія Нагірнянська теж не квапилась до неї в Івано-Франківськ, де Марта виросла і здобула фах економіста, посідала різні керівні посади з цієї спеціальності.
Інша річ – Марцинківи-старші. Нагірнянські перебралися з містечка Вороненка до Товмачика в Коломийському районі, там будувалися – і Євгенія доволі часто навідувалась до Марцинківих, щоб побачити Олега-Богдана. І не тільки. Броня й Онуфрій допомагали Євгенії при будівництві хати, їздили до Товмачика. А потім хвороба: ішемічний інсульт, за ним лейкоз (білокрів’я). Майже місяць Євгенія лежала в Отинії в лікарні, відтак два тижні (Броніслава вже не жила) перебувала в Марцинківих. Одного дня покликала Лесю та Богдана. І каже:
– Богдане, я… я твоя рідна мати.
– Що? – пополотнів вражений Богдан.
– Так, я твоя мама.
– У мене є мати! Була…
– Але я тебе родила… Даруй, що не признавалась. Були важкі часи.
Я боялась…А ще…– вона заплакала, – в тебе є сестра Марта…
“Це була страшна сцена, – додала Леся Іванівна, – нелегко її змалювати словами. – Я незабаром поїхала до Франківська, щоб організувати в Отинії зустріч Марти з мамою. Марта вперлась: “Не хочу. Чому вона не сказала раніше? Раз тоді не призналась, то й тепер не треба”. – “А ти хіба не знаєш, які то часи були?” – “Все одно не хочу. Не прощу”.
То був 1987 рік. Після крововиливу Євгенія Нагірнянська прожила ще дев’ять місяців. Затим крововилив другий, два тижні мук – і смерть (чоловік її помер раніше). Хату Євгенія переписала Лесі Іванівні Марцинків, котра її лікувала та доглядала як рідну, хоча це викликало спротив односельців у Товмачику.
Інша річ – Марцинківи-старші. Нагірнянські перебралися з містечка Вороненка до Товмачика в Коломийському районі, там будувалися – і Євгенія доволі часто навідувалась до Марцинківих, щоб побачити Олега-Богдана. І не тільки. Броня й Онуфрій допомагали Євгенії при будівництві хати, їздили до Товмачика. А потім хвороба: ішемічний інсульт, за ним лейкоз (білокрів’я). Майже місяць Євгенія лежала в Отинії в лікарні, відтак два тижні (Броніслава вже не жила) перебувала в Марцинківих. Одного дня покликала Лесю та Богдана. І каже:
– Богдане, я… я твоя рідна мати.
– Що? – пополотнів вражений Богдан.
– Так, я твоя мама.
– У мене є мати! Була…
– Але я тебе родила… Даруй, що не признавалась. Були важкі часи.
Я боялась…А ще…– вона заплакала, – в тебе є сестра Марта…
“Це була страшна сцена, – додала Леся Іванівна, – нелегко її змалювати словами. – Я незабаром поїхала до Франківська, щоб організувати в Отинії зустріч Марти з мамою. Марта вперлась: “Не хочу. Чому вона не сказала раніше? Раз тоді не призналась, то й тепер не треба”. – “А ти хіба не знаєш, які то часи були?” – “Все одно не хочу. Не прощу”.
То був 1987 рік. Після крововиливу Євгенія Нагірнянська прожила ще дев’ять місяців. Затим крововилив другий, два тижні мук – і смерть (чоловік її помер раніше). Хату Євгенія переписала Лесі Іванівні Марцинків, котра її лікувала та доглядала як рідну, хоча це викликало спротив односельців у Товмачику.
Воістину – неймовірно карколомні сюжети пропонує нам життя!
Саме тому журналістика, а за нею література й історія (всі ці чинники взаємопов’язані), так надили і надять мене – починаючи з ранньої юності, потім з Отинії, де я провів понад два найромантичніші роки життя. І одна з причин – любов. Зразу скажу – платонічна.
Всередині жовтня шістдесят першого я завважив струнку чорняву дівчину, яка по діагоналі перетинала площу віддалік перед моїм вікном. Це була Л. Б., піонервожата школи, почуття до якої продовж наступних чотири роки (з них три – армійських) і гріли, і хвилювали, і мучили мене.
Невдовзі познайомився. Це був трепетний момент. Трепетними були всі наступні зустрічі – ні, не домовлені, а випадкові: на вулиці, репетиціях хору в Будинку культури чи на танцях в осяйній залі. Або – влітку – на майданчику просто неба під зорями, коли на скрипці чаклував Йосип Хомицький, гупав бубон, брав нові акорди акордеон…І я, кланяючись, запрошував свою Лауру до танцю. Кожен доторк до її руки чи грудей заворожуюче хвилював…Кожен її погляд вселяв надію, а слова здавались особливо значущими.
Усі наступні дні були забарвлені почуттям до Л. Б., моїми переживаннями, радощами й смутком. Адже яка перспектива? Попередня моя пасія з Грушки сказала подружці: “Нащо мені П., коли він женитися не буде”. Попереду ще були університет, передусім – служба в армії і т. д.
Саме тому журналістика, а за нею література й історія (всі ці чинники взаємопов’язані), так надили і надять мене – починаючи з ранньої юності, потім з Отинії, де я провів понад два найромантичніші роки життя. І одна з причин – любов. Зразу скажу – платонічна.
Всередині жовтня шістдесят першого я завважив струнку чорняву дівчину, яка по діагоналі перетинала площу віддалік перед моїм вікном. Це була Л. Б., піонервожата школи, почуття до якої продовж наступних чотири роки (з них три – армійських) і гріли, і хвилювали, і мучили мене.
Невдовзі познайомився. Це був трепетний момент. Трепетними були всі наступні зустрічі – ні, не домовлені, а випадкові: на вулиці, репетиціях хору в Будинку культури чи на танцях в осяйній залі. Або – влітку – на майданчику просто неба під зорями, коли на скрипці чаклував Йосип Хомицький, гупав бубон, брав нові акорди акордеон…І я, кланяючись, запрошував свою Лауру до танцю. Кожен доторк до її руки чи грудей заворожуюче хвилював…Кожен її погляд вселяв надію, а слова здавались особливо значущими.
Усі наступні дні були забарвлені почуттям до Л. Б., моїми переживаннями, радощами й смутком. Адже яка перспектива? Попередня моя пасія з Грушки сказала подружці: “Нащо мені П., коли він женитися не буде”. Попереду ще були університет, передусім – служба в армії і т. д.
28. ТРИ РОКИ, ТРИ РОКИ, ТРИ…
У жовтні 1962-го мир на планеті висів на волосинці: загострилась так звана Карибська криза, спровокована тим, що СРСР розмістив свої ракети на Кубі – за 145 кілометрів од США. Два тижні світ стояв на грані ядерної війни, але, на щастя, її вдалося уникнути.
Саме у цей час, усередині місяця, я отримав повістку до армії. Ще встиг відвідати із Скрипниченком редакцію в Богородчанах, зустрітися з Федором Дисаком і Петром Палієм, знову відчути неповторну атмосферу творчої редакційної суєти. Двадцять сьомого числа прощався з Думанськими в Отинії та родиною в Пужниках: там і тут влаштували невеличкі застілля. Цей жовтневий день видався надзвичайно світлим, теплим, якимось особливим. Може, тому що на три роки я покидав улюблене містечко і своє романтичне кохання.
На вокзалі новобранців з району проводжав духовий оркестр. Прийшла – але з іншим – і моя пасія. Вже в поїзді почали напливати рядки:
Саме у цей час, усередині місяця, я отримав повістку до армії. Ще встиг відвідати із Скрипниченком редакцію в Богородчанах, зустрітися з Федором Дисаком і Петром Палієм, знову відчути неповторну атмосферу творчої редакційної суєти. Двадцять сьомого числа прощався з Думанськими в Отинії та родиною в Пужниках: там і тут влаштували невеличкі застілля. Цей жовтневий день видався надзвичайно світлим, теплим, якимось особливим. Може, тому що на три роки я покидав улюблене містечко і своє романтичне кохання.
На вокзалі новобранців з району проводжав духовий оркестр. Прийшла – але з іншим – і моя пасія. Вже в поїзді почали напливати рядки:
Їду… Черлені бори.
Їду…Курличуть вагони:
Три роки,
три роки,
три
будеш носити погони –
гони…гони…
Їду…Курличуть вагони:
Три роки,
три роки,
три
будеш носити погони –
гони…гони…
В полі сльоти довга шаль,
Станції пойняті димом.
Тиха прощальна печаль
поряд зі мною незримо –
зримо…зримо…
Станції пойняті димом.
Тиха прощальна печаль
поряд зі мною незримо –
зримо…зримо…
Гóлови клонять вітри.
Може, у них запитати:
Три роки,
три роки,
три
будеш! – чи будеш? –
чекати…
чати…
стрічати…
Зараз хлопці служать усього один рік – і не де-небудь, а в рідній Україні. І то нарікають. А мої ровесники тягли армійську лямку три роки, причому в різних, часто-густо найвіддаленіших куточках імперії. А також поза її межами.
Мені випало відбувати військову повинність у сержантській школі в Бердичеві – тому Бердичеві, де брав шлюб Оноре де Бальзак; де народився класик англійської літератури Джозеф Конрад; де 1848 року зі шляхтою бився і захопив місто Максим Кривоніс, – але мало хто з нас, молодих, про це знав. І ніхто з командирів не підказав: так і так – ви служите в історичному місці; натомість ми зранку до вечора вчилися марширувати, стріляти, захищатися від радіації і таке інше.
А через вісім місяців після здачі іспитів я вже служив у Південній групі військ, тобто в Угорщині. А точніше – в мотострілецькому полку, що дислокувався поблизу містечка Папа у Веспремській області. Мене, вже сержанта, призначили командиром відділення, а потім заступником командира взводу. І щодень безнастанні навчання, стрільби на Хаймашкерському полігоні, підйоми по тривозі, марш-кидки, щоденні однокілометрові кроси, протягом лютого караульна служба в Естергомі, що на кордоні з Австрією, і т. п. Проте приходили й солодкі хвилини спокою, затишку, мріянь, спогадів, екскурсій (в міста Сегед, Кечкемет, Девечер…).
Ніколи більше я не мав таких гострих, тужливих пережиттів, як у війську. Приємно було пити просто неба чай з цукром вприкуску з баклажки, в яку залітають сніжинки; гріти руки з морозу коло залізної пічки-буржуйки; слухати, як об тент намету б’є крилами вітер чи як уночі, в сяйві місяця, шерхотить за вікном листя лип – мов хто пересипає зерно; або, після бойових виправ на полігоні, чуючи колисковий плюскіт дощу надворі, занотовувати події в щоденнику і згадувати Отинію та Л.Б. Нерідко згадував і школу, бо в цьому ж полку, в розвідроті, служив мій однокласник Іван Тимів.
В такі хвилини остаточно збагнув, що я людина аж ніяк не військова, а суто цивільна, лірична, далека від зброї чи службової кар’єри. Це спостеріг командир роти і не раз бештав мене, зокрема за “лібералізм”, хоча мій взвод і стріляв найвлучніше, і за іншими показниками був кращий, ніж інші. Отож коли мені запропонували іти на двомісячні курси молодших лейтенантів – майбутніх замполітів, я стривожився, адже офіцерів у війську часто бракувало, і їх нерідко брали на службу із запасу.
– Не хвилюйтеся, – заспокоювали начальник штабу батальйону, а потім секретар парткому. – Вас не призвуть з гражданки. Замполіт роти – це спеціальність суто на випадок війни: у мирний час ви армії не потрібні.
Вони ж запевнили, що тих, хто закінчить курси, у полку допоможуть підготуватися до вступу у вищі навчальні заклади, – і я погодився. Наприкінці січня 1965-го закінчив курси, а через чотири місяці, в травні, мене відправили з кількома солдатами на Балатон охороняти піонерський табір, в якому мали відпочивати діти радянських офіцерів та службовців. Це були чудні відпочинково-творчі місяці, аж поки зі Львова не надійшов виклик їхати до університету ім. Івана Франка вступати на журналістику.
Мені випало відбувати військову повинність у сержантській школі в Бердичеві – тому Бердичеві, де брав шлюб Оноре де Бальзак; де народився класик англійської літератури Джозеф Конрад; де 1848 року зі шляхтою бився і захопив місто Максим Кривоніс, – але мало хто з нас, молодих, про це знав. І ніхто з командирів не підказав: так і так – ви служите в історичному місці; натомість ми зранку до вечора вчилися марширувати, стріляти, захищатися від радіації і таке інше.
А через вісім місяців після здачі іспитів я вже служив у Південній групі військ, тобто в Угорщині. А точніше – в мотострілецькому полку, що дислокувався поблизу містечка Папа у Веспремській області. Мене, вже сержанта, призначили командиром відділення, а потім заступником командира взводу. І щодень безнастанні навчання, стрільби на Хаймашкерському полігоні, підйоми по тривозі, марш-кидки, щоденні однокілометрові кроси, протягом лютого караульна служба в Естергомі, що на кордоні з Австрією, і т. п. Проте приходили й солодкі хвилини спокою, затишку, мріянь, спогадів, екскурсій (в міста Сегед, Кечкемет, Девечер…).
Ніколи більше я не мав таких гострих, тужливих пережиттів, як у війську. Приємно було пити просто неба чай з цукром вприкуску з баклажки, в яку залітають сніжинки; гріти руки з морозу коло залізної пічки-буржуйки; слухати, як об тент намету б’є крилами вітер чи як уночі, в сяйві місяця, шерхотить за вікном листя лип – мов хто пересипає зерно; або, після бойових виправ на полігоні, чуючи колисковий плюскіт дощу надворі, занотовувати події в щоденнику і згадувати Отинію та Л.Б. Нерідко згадував і школу, бо в цьому ж полку, в розвідроті, служив мій однокласник Іван Тимів.
В такі хвилини остаточно збагнув, що я людина аж ніяк не військова, а суто цивільна, лірична, далека від зброї чи службової кар’єри. Це спостеріг командир роти і не раз бештав мене, зокрема за “лібералізм”, хоча мій взвод і стріляв найвлучніше, і за іншими показниками був кращий, ніж інші. Отож коли мені запропонували іти на двомісячні курси молодших лейтенантів – майбутніх замполітів, я стривожився, адже офіцерів у війську часто бракувало, і їх нерідко брали на службу із запасу.
– Не хвилюйтеся, – заспокоювали начальник штабу батальйону, а потім секретар парткому. – Вас не призвуть з гражданки. Замполіт роти – це спеціальність суто на випадок війни: у мирний час ви армії не потрібні.
Вони ж запевнили, що тих, хто закінчить курси, у полку допоможуть підготуватися до вступу у вищі навчальні заклади, – і я погодився. Наприкінці січня 1965-го закінчив курси, а через чотири місяці, в травні, мене відправили з кількома солдатами на Балатон охороняти піонерський табір, в якому мали відпочивати діти радянських офіцерів та службовців. Це були чудні відпочинково-творчі місяці, аж поки зі Львова не надійшов виклик їхати до університету ім. Івана Франка вступати на журналістику.
Ні, і в армії я не забував про журналістику. У Бердичеві писав до дивізійної газети “Боевое знамя”, в Угорщині посилав кореспонденції й нариси до щоденної газети “Ленинское знамя” (це була газета ПГВ) – і їх охоче друкували. З редакції навіть замовляли окремі матеріали. Одного разу кореспондент газети майор Гнат Кузьмич Порошин повідомив, що отримав мою замальовку “Служат два брата” і що “написан материал хорошо, чувствуется, что Вы неплохо владеете словом, хорошо знаете воинскую жизнь, умеете подметить интересные черты в характерах людей”. Тим-то замовив статтю на на тему “Не только командир”: “Постарайтесь написать этот материал в зарисовочном плане, живо, увлекательно, так, как предыдущий Ваш материал” (8.01.65).
Виписки з цього і наступного листа наводжу не для самопохвальби, а для підкреслення важливості їх для мене, як стимул для подальшої праці. І ще рядки – з листа начальника відділу культури і побуту підполковника Старкова К. Г. Він пише, що мій матеріал “Ротный затейник” загубився…
“Одно хочется сказать: не огорчайтесь этой (не от Вас зависящей) неудачей. У Вас есть замечательное качество: умение живо, сочно рассказывать. Такое не всякому дано. Дорожите этим умением, развивайте его. Честно говоря, прочитав Ваше письмо, мне показалось, что пишет не просто военкор, а хороший газетчик (были, разумеется, и слабые места в письме). Не пробовали ли себя в жанре рассказа? Если нет, постарайтесь сделать что-нибудь из солдатской службы (рассказ). Дело это чертовски трудное, но, мне кажется, Вы сумеете написать” (5.03.65).
Зрозуміло, що такі освідчення надихали (тому-то я зберіг їх як реліквію), і, крім дописування, вступив на полкові курси для підготовки вступників у вузи. Історію, українську мову та літературу викладали зазвичай українки – дружини офіцерів. Наприкінці курсів усні і письмові іспити, які я склав і таким чином отримав право достроково, в липні, їхати до Львова вступати на факультет журналістики.
Виписки з цього і наступного листа наводжу не для самопохвальби, а для підкреслення важливості їх для мене, як стимул для подальшої праці. І ще рядки – з листа начальника відділу культури і побуту підполковника Старкова К. Г. Він пише, що мій матеріал “Ротный затейник” загубився…
“Одно хочется сказать: не огорчайтесь этой (не от Вас зависящей) неудачей. У Вас есть замечательное качество: умение живо, сочно рассказывать. Такое не всякому дано. Дорожите этим умением, развивайте его. Честно говоря, прочитав Ваше письмо, мне показалось, что пишет не просто военкор, а хороший газетчик (были, разумеется, и слабые места в письме). Не пробовали ли себя в жанре рассказа? Если нет, постарайтесь сделать что-нибудь из солдатской службы (рассказ). Дело это чертовски трудное, но, мне кажется, Вы сумеете написать” (5.03.65).
Зрозуміло, що такі освідчення надихали (тому-то я зберіг їх як реліквію), і, крім дописування, вступив на полкові курси для підготовки вступників у вузи. Історію, українську мову та літературу викладали зазвичай українки – дружини офіцерів. Наприкінці курсів усні і письмові іспити, які я склав і таким чином отримав право достроково, в липні, їхати до Львова вступати на факультет журналістики.
