На 25 день після Великодня припадає свято Рахманський великдень. Цьогоріч, за дохристиянською традицією воно припало на 15 квітня, а за християнською - 13 травня. У християнському календарі це свято має назву Преполовеніє, Переполовинення – половина П’ятидесятниці між Великоднем і Зеленими святами, між Воскресінням Христовим і зішесттям Святого Духа. Цей день має ще одну назву – Права середа, бо припадає на четверту середу після Великодня. У давній українській традиції Рахманський великдень відзначався в пам’ять про мудреців-рахманів. Найдавніша історична літературна згадка про рахманів подається в «Літописі Руському» під 839 роком; «Закон же у іуктриян, яких ще називають врахманами і островитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий, під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби».
Етнограф Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу» (Мюнхен, 1966) подає, що ще на початку ХХ ст. Рахманський великдень відзначали на Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі. Про особливості обряду Рахманського великодня на Гуцульщині йдеться у працях етнографів Софрона Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (Львів 1863) та Володимира Шухевича «Гуцульщина», ІV том (Львів, 1904). «Рахманський великдень гуцули відзначають з пошаною… Четвертої середи по святах великодних обходять гуцули Рахманський великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але дома на знак свята здержуються від усякої роботи… Той цілий день гуцули постять. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’явилася вечірня зоря, сходит ся до хати уся гуцулова родина. Господиня дає батькові одне варене яйце і кладе на столі лише одну паску, збережену спеціально до цього дня від Великодня. (Власне, святили три паски: одну споживали на Великдень, другу на Провідну неділю, а третю на Рахманський великдень). Тримаючи подане яйце в руці, господар дому стає посеред хати і мовить: «Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині». На ці слова хтось із домашніх відказує: «Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити?» Тоді отець урочисто рече: «Ой коли моглися в сей Великдень дванайцять рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане». Те повідавши, поважно оббиває з яйця шкаралупу і складає її на столі, а саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще на одну більше. Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився. Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду при цьому промовляючи: «Яйце не зайде до рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде бізівно». Потім усі повертаються до хати і споживають паску та пісну вечерю». (С.Витвицький). За cловником Бориса Грінченка «рахман» означає «житель міфічної місцевості, праведний християнин». Таке саме трактування цього слова знаходимо у праці Володимира Шухевича : «Гуцули повістують, що рахмани се черці (монахи), справедливі руснаки (справжні русини-українці), вони такої віри як ми. Вони жиють далеко на сході в монастири (деякі гуцули додають до того «в Сочеві»), де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо (ми завдячуємо їм наше життя), бо они відкуповуют наші гріхи, говіючи цілий рік, скором’ят ся тілько тим, що у Великдень діляться їх 12 одним яйцем… рахмани се наші кревні (кровні), тому старші люде заховуют до Рахманського великодня піст у понедівник, середу і пьитницю, ніхто з них і молоком не скоромив би си». Наприкінці теми C.Витвицький зазначає: «Ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя». «Ідеал пишності і злагідного життя» - природовідповідна, гармонійна структура суспільного життя, баланс прав і обов’язків, система, яка вносила лад в усі прошарки населення, давала можливість кожній окремій людині знайти свою природовідповідну функцію за призначенням (за визначенням Г.Сковороди «споріднена праця), та виконувати роботу за покликанням, роботу, яка приносить задоволення як виконавцеві, так і тому, хто користується її плодами. Цей світоглядний критерій рахмани заклали як наріжний камінь у чотириварнову арійську систему людської спільноти:
1) рахмани (брахмани) – люди духу, носії слова, мудреці (від «бог»+ - «ра» - божественне світло, «ман» - людина);
2) кшатрії – люди влади, мечоносці (від «кес» - меч);
3) ваш’ї – господарі, люди справи, спеціалісти (від санскритського «віші» - сільська громада);
4) шудри – несамостійні працівники – виконавці, неповнолітні, непосвячені.Ці назви варн (каст) сьогодні загальновідомі завдяки поширенню відомостей про Індію, де понад три тисячоліття тому праукраїнські арії сформували суспільство, структуроване на чотири касти. Ця структура в нас існувала за часів Київської Русі. Ієрархічна рівноправність арійської системи була основою буття запорізького козацтва, яке було поділене на чотири варни-стани:
- аристократія – Значне Товариство;
-лицарство–козаки; - середній стан – промисловці, торгівці;
- посполити – селяни, ремісники. Тільки той поділ був не за походженням, але за заслуги, за заняттям, за професією. Двері до старшинської гідності і до «Значного Товариства» були широко відчинені кожному, хто довів своїм Чином, а не язиком, як у теперішній демократії, що має розум, військове звання, провідницькі здібності, тверду вдачу і моральну чистоту.» (Павло Штепа «Україна і мафія»). Особливість арійської чотириварнової системи в тому, що вона є надійним заслоном від проходження до владних структур різних мастей нікчем, приблуд, пройдисвітів та негідників, на яких так багата наша влада. Тому-то слово «рахман» у гуцулів означає «ідеал пишності і злагідного життя». І навпаки – зверхнє ставлення до найнижчої касти – шудр – недоторканих (і недоструганих, таких як наші депутати). Про це йдеться в записах коломийського енциклопедиста і фольклориста Миколи Савчука, де в коломийках висміюється легковажність шудр. «В основу арійського світогляду свободи покладена проста ідея: весь світ, видимий і невидимий, - це цілісний живий організм, що розвивається. Цим світом керує Бог – Творець, Податель життя, справедливий і люблячий. Людина розвивається і вдосконалюється разом з усім світом, а вдосконалюю- чи себе, людина вдосконалює світ. Це вдосконалення відбувається лише тоді, коли людина діє свідомо і добровільно. Розвиваючи в свободі себе і навколишній світ, людина набуває божественних ознак». (Ігор Каганець, «Арійський стандарт»). Арійський світогляд зв’язку Бог – людина закладено у християнстві. У зверненні св. Григорія Богослова читаємо: «Станьмо подібними до Христа, бо Він став подібним до нас. Зробімося богами задля Нього, бо Він став Людиною задля нас».
Ключовою тезою арійського світогляду є свобода і творчість. Страх і творчість – речі несумісні. Все, що робиться під примусом, - зле. Ця теза зафіксована в арійському «Кодексі ману» (Кодексі людини):
«Все, що залежить від чужої волі – зло;
Все, що залежить від власної волі – добро;
Необхідно знати це коротке визначення добра і зла». Вищий ієрархічний щабель арійської системи не був подіумом для вивищення пихатих особистостей, як це є в сучасному світі. Функція рахмана полягала в тому, щоб постійно бути відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання і передавати їх людям. А для цього потрібно тримати в чистоті тіло і душу, «під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби». Для рахманів притаманні такі риси і чесноти як молитва, піст, чистота помислів, простодушність, милосердя.. Українська письменниця Наталія Кащук у статті «Рахманський Великдень» називає це свято Днем вселюдського прощення. На Гуцульщині, як зазначає греко-католицький священник і етнограф Софрон Витвицький, про того, хто великодушно вибачає комусь образу або шкоду, говорять: «Сисе не чоловік, але якийсь рахманин». Таке ж саме зустрічаємо й в Ісламі. Перший вірш Корану в транскрипції звучить так: «Бісміллагі р-рах-мані р-рахімі», що в перекладі означає «В ім’я Бога Всемилостивого, Всемилосердного». У християнстві зафіксовано переказ «Ходіння Зосими до рахманів». … Преподобний Зосима сорок днів нічого не їв і благав Бога показати йому країну блаженних. Бажання його збулося – після деяких пригод він опинився в землі рахманів, пробув серед них 7 днів і побачив їхнє життя… (С.Килимник). Небезпідставно можна вважати арійських рахманів причетними до формування світових релігій – індуїзму, буддизму, християнства, ісламу. Народна пам’ять про рахманів зафіксована в топоніміці, напр. с. Рахманівка на Дніпропетровщині, історичне місто Рахманів на Чернігівщині, с. Рохманів на Тернопільщині, с. Рахманів у колишньому Стародубському повіті (нині Росія), Рахманівські Ключі (Казахстан). У прізвищах похідних від «рахман»: Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманінов, Сарахман. У прислів’ях і приказках: «На Юра-Івана на Рахманський великдень», «Постимося як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманний кінь» (спокійний, смирний, тихий – ці якості засвідчують, що саме рахмани знали як приручити і одомашнити диких тварин. Сучасна наука констатує, що за останні чотири тисячі років людина не приручила жодного виду дикої фауни). Зацікавлення викликає прислів’я «Поти рахман плохий, поки собаки не обступлять» (Доти рахман сумирний, доки його не чіпають). Це прислів’я пов’язане з тим, що саме рахмани були першими творцями системи бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні «бойовий гопак», «кун-фу», «карате» та інші бойові мистецтва.
Сучасні нетрі глобального хаосу і божевілля все далі відносять у забуття сакрально-світоглядні традиції минувшини. Сьогоденні наукові надбання не взмозі певною мірою дати кінцеву, ствердну відповідь: хто такі були рахмани, їхня роль і значення у формуванні індо-європейської, а точніше арійської цивілізаційної спільноти? Чому рахманів вважали людьми Духу, знавцями найвищих законів руху світоладу, носіями слова – Слова від Бога, посередниками між Богом і людьми? Що криється у символізмі назв Рахманського великодня: Права середа – (середа, середина – рівновіддалена дистанція між чимось), права – (від Прав, Яв, Нав – іпостасі трьохвимірного Світу, де Прав – означає небо, майбутнє, Яв – навколишній світ, сьогодення, Нав – підземний світ, минуле)? Що приховано у християнському контексті Переполовинення - (середина між Великоднем і Зеленими святами, між Воскресінням Христовим і зішесттям Святого Духа)? Чому народна пам’ять в Україні на зрізі тисячоліть передавалася про мудреців-рахманів, їхню світоглядну доктрину і все те, що гуцули в ХІХ ст. називали «ідеалом пишності і злагідного життя»…? Михайло Хавлюк
Арійський ручний хрест із Зачатіївської церкви села Білі Ослави на Івано-Франківщині. Середина ХІХ ст. Дерево, різьблення. Експонат Коломийського музею Гуцульщини і Покуття, інв. № 625.
Етнограф Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу» (Мюнхен, 1966) подає, що ще на початку ХХ ст. Рахманський великдень відзначали на Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі. Про особливості обряду Рахманського великодня на Гуцульщині йдеться у працях етнографів Софрона Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (Львів 1863) та Володимира Шухевича «Гуцульщина», ІV том (Львів, 1904). «Рахманський великдень гуцули відзначають з пошаною… Четвертої середи по святах великодних обходять гуцули Рахманський великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але дома на знак свята здержуються від усякої роботи… Той цілий день гуцули постять. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’явилася вечірня зоря, сходит ся до хати уся гуцулова родина. Господиня дає батькові одне варене яйце і кладе на столі лише одну паску, збережену спеціально до цього дня від Великодня. (Власне, святили три паски: одну споживали на Великдень, другу на Провідну неділю, а третю на Рахманський великдень). Тримаючи подане яйце в руці, господар дому стає посеред хати і мовить: «Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині». На ці слова хтось із домашніх відказує: «Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити?» Тоді отець урочисто рече: «Ой коли моглися в сей Великдень дванайцять рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане». Те повідавши, поважно оббиває з яйця шкаралупу і складає її на столі, а саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще на одну більше. Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився. Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду при цьому промовляючи: «Яйце не зайде до рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде бізівно». Потім усі повертаються до хати і споживають паску та пісну вечерю». (С.Витвицький). За cловником Бориса Грінченка «рахман» означає «житель міфічної місцевості, праведний християнин». Таке саме трактування цього слова знаходимо у праці Володимира Шухевича : «Гуцули повістують, що рахмани се черці (монахи), справедливі руснаки (справжні русини-українці), вони такої віри як ми. Вони жиють далеко на сході в монастири (деякі гуцули додають до того «в Сочеві»), де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо (ми завдячуємо їм наше життя), бо они відкуповуют наші гріхи, говіючи цілий рік, скором’ят ся тілько тим, що у Великдень діляться їх 12 одним яйцем… рахмани се наші кревні (кровні), тому старші люде заховуют до Рахманського великодня піст у понедівник, середу і пьитницю, ніхто з них і молоком не скоромив би си». Наприкінці теми C.Витвицький зазначає: «Ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя». «Ідеал пишності і злагідного життя» - природовідповідна, гармонійна структура суспільного життя, баланс прав і обов’язків, система, яка вносила лад в усі прошарки населення, давала можливість кожній окремій людині знайти свою природовідповідну функцію за призначенням (за визначенням Г.Сковороди «споріднена праця), та виконувати роботу за покликанням, роботу, яка приносить задоволення як виконавцеві, так і тому, хто користується її плодами. Цей світоглядний критерій рахмани заклали як наріжний камінь у чотириварнову арійську систему людської спільноти:
1) рахмани (брахмани) – люди духу, носії слова, мудреці (від «бог»+ - «ра» - божественне світло, «ман» - людина);
2) кшатрії – люди влади, мечоносці (від «кес» - меч);
3) ваш’ї – господарі, люди справи, спеціалісти (від санскритського «віші» - сільська громада);
4) шудри – несамостійні працівники – виконавці, неповнолітні, непосвячені.Ці назви варн (каст) сьогодні загальновідомі завдяки поширенню відомостей про Індію, де понад три тисячоліття тому праукраїнські арії сформували суспільство, структуроване на чотири касти. Ця структура в нас існувала за часів Київської Русі. Ієрархічна рівноправність арійської системи була основою буття запорізького козацтва, яке було поділене на чотири варни-стани:
- аристократія – Значне Товариство;
-лицарство–козаки; - середній стан – промисловці, торгівці;
- посполити – селяни, ремісники. Тільки той поділ був не за походженням, але за заслуги, за заняттям, за професією. Двері до старшинської гідності і до «Значного Товариства» були широко відчинені кожному, хто довів своїм Чином, а не язиком, як у теперішній демократії, що має розум, військове звання, провідницькі здібності, тверду вдачу і моральну чистоту.» (Павло Штепа «Україна і мафія»). Особливість арійської чотириварнової системи в тому, що вона є надійним заслоном від проходження до владних структур різних мастей нікчем, приблуд, пройдисвітів та негідників, на яких так багата наша влада. Тому-то слово «рахман» у гуцулів означає «ідеал пишності і злагідного життя». І навпаки – зверхнє ставлення до найнижчої касти – шудр – недоторканих (і недоструганих, таких як наші депутати). Про це йдеться в записах коломийського енциклопедиста і фольклориста Миколи Савчука, де в коломийках висміюється легковажність шудр. «В основу арійського світогляду свободи покладена проста ідея: весь світ, видимий і невидимий, - це цілісний живий організм, що розвивається. Цим світом керує Бог – Творець, Податель життя, справедливий і люблячий. Людина розвивається і вдосконалюється разом з усім світом, а вдосконалюю- чи себе, людина вдосконалює світ. Це вдосконалення відбувається лише тоді, коли людина діє свідомо і добровільно. Розвиваючи в свободі себе і навколишній світ, людина набуває божественних ознак». (Ігор Каганець, «Арійський стандарт»). Арійський світогляд зв’язку Бог – людина закладено у християнстві. У зверненні св. Григорія Богослова читаємо: «Станьмо подібними до Христа, бо Він став подібним до нас. Зробімося богами задля Нього, бо Він став Людиною задля нас».
Ключовою тезою арійського світогляду є свобода і творчість. Страх і творчість – речі несумісні. Все, що робиться під примусом, - зле. Ця теза зафіксована в арійському «Кодексі ману» (Кодексі людини):
«Все, що залежить від чужої волі – зло;
Все, що залежить від власної волі – добро;
Необхідно знати це коротке визначення добра і зла». Вищий ієрархічний щабель арійської системи не був подіумом для вивищення пихатих особистостей, як це є в сучасному світі. Функція рахмана полягала в тому, щоб постійно бути відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання і передавати їх людям. А для цього потрібно тримати в чистоті тіло і душу, «під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби». Для рахманів притаманні такі риси і чесноти як молитва, піст, чистота помислів, простодушність, милосердя.. Українська письменниця Наталія Кащук у статті «Рахманський Великдень» називає це свято Днем вселюдського прощення. На Гуцульщині, як зазначає греко-католицький священник і етнограф Софрон Витвицький, про того, хто великодушно вибачає комусь образу або шкоду, говорять: «Сисе не чоловік, але якийсь рахманин». Таке ж саме зустрічаємо й в Ісламі. Перший вірш Корану в транскрипції звучить так: «Бісміллагі р-рах-мані р-рахімі», що в перекладі означає «В ім’я Бога Всемилостивого, Всемилосердного». У християнстві зафіксовано переказ «Ходіння Зосими до рахманів». … Преподобний Зосима сорок днів нічого не їв і благав Бога показати йому країну блаженних. Бажання його збулося – після деяких пригод він опинився в землі рахманів, пробув серед них 7 днів і побачив їхнє життя… (С.Килимник). Небезпідставно можна вважати арійських рахманів причетними до формування світових релігій – індуїзму, буддизму, християнства, ісламу. Народна пам’ять про рахманів зафіксована в топоніміці, напр. с. Рахманівка на Дніпропетровщині, історичне місто Рахманів на Чернігівщині, с. Рохманів на Тернопільщині, с. Рахманів у колишньому Стародубському повіті (нині Росія), Рахманівські Ключі (Казахстан). У прізвищах похідних від «рахман»: Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманінов, Сарахман. У прислів’ях і приказках: «На Юра-Івана на Рахманський великдень», «Постимося як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманний кінь» (спокійний, смирний, тихий – ці якості засвідчують, що саме рахмани знали як приручити і одомашнити диких тварин. Сучасна наука констатує, що за останні чотири тисячі років людина не приручила жодного виду дикої фауни). Зацікавлення викликає прислів’я «Поти рахман плохий, поки собаки не обступлять» (Доти рахман сумирний, доки його не чіпають). Це прислів’я пов’язане з тим, що саме рахмани були першими творцями системи бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні «бойовий гопак», «кун-фу», «карате» та інші бойові мистецтва.
Сучасні нетрі глобального хаосу і божевілля все далі відносять у забуття сакрально-світоглядні традиції минувшини. Сьогоденні наукові надбання не взмозі певною мірою дати кінцеву, ствердну відповідь: хто такі були рахмани, їхня роль і значення у формуванні індо-європейської, а точніше арійської цивілізаційної спільноти? Чому рахманів вважали людьми Духу, знавцями найвищих законів руху світоладу, носіями слова – Слова від Бога, посередниками між Богом і людьми? Що криється у символізмі назв Рахманського великодня: Права середа – (середа, середина – рівновіддалена дистанція між чимось), права – (від Прав, Яв, Нав – іпостасі трьохвимірного Світу, де Прав – означає небо, майбутнє, Яв – навколишній світ, сьогодення, Нав – підземний світ, минуле)? Що приховано у християнському контексті Переполовинення - (середина між Великоднем і Зеленими святами, між Воскресінням Христовим і зішесттям Святого Духа)? Чому народна пам’ять в Україні на зрізі тисячоліть передавалася про мудреців-рахманів, їхню світоглядну доктрину і все те, що гуцули в ХІХ ст. називали «ідеалом пишності і злагідного життя»…? Михайло Хавлюк
Арійський ручний хрест із Зачатіївської церкви села Білі Ослави на Івано-Франківщині. Середина ХІХ ст. Дерево, різьблення. Експонат Коломийського музею Гуцульщини і Покуття, інв. № 625.