В період президентства В.Ющенка ми бачили по телевізору і читали в пресі процес демонтації пам’ятників комуністичним ідолам в містах України. Проходив він складно, з великими зусиллями і перешкодами, але, переборюючи їх, він таки проходив. Лише у Києві у 2008 році було демонтовано 29 пам’ятників тоталітарної доби, з них – 18 Леніну.
Нація ідейно оживала, бо зусилля патріотів на чолі зі своїм президентом В.Ющенком були спрямовані на відновлення своєї національної історичної пам’яті, звичаїв, культури, традицій,свободи слова,людської гідності.
Історія підтвердила, що всі теперішні цивілізовані країни світу будували свої держави на основі національної історичної пам’яті. Україна – не виняток.
Але в 2010 році до влади в Україні прийшли антинаціональні політичні сили, діяльність яких спрямована на знищення національних досягнень, здобутих у попередні роки, на відновлення старих антинародних комуністичних норм у суспільному житті. Для націоналістів, справжніх патріотів України настали складні часи.
А я пригадую, в яких умовах і як знімали пам’ятник Леніну в Отинії, бо був одним з організаторів цих подій. Про це й розповім.
В березні 1990 року відбулися чергові вибори до місцевих рад і Верховної Ради України. Московська імперія – СРСР – в той час катастрофічно котилася до свого логічного кінця – остаточного розпаду.
НРУ (Народний Рух України) в цих виборах отримав більшість у нашій обласній раді, багатьох міських і сільських радах області.
В Коломийській районній раді НРУ мав десь третину голосів. В Отинійській Селищній раді більшості також не мав. Тоді до селищної ради було обрано 25 депутатів. Це – дільничий інспектор Винник Роман, працівник заводу ЖБІК Арабчак Михайло, вчитель Григораш Яків,бригадир колгоспу Цібій Іван, завідуюча дитячим садком Кінащук Ірина, вчитель Гуцуляк Михайло, голова виконкому Саботник Йосип, головний інженер меблевої фабрики Типчук Мирослав, секретар селищної ради Гоянюк Ярослава, вчитель школи Ткачівська Віра, вчитель Данищук Володимир, працівник дитячого садка Лакій Іван, бригадир колгоспу Яцків В., працівник заводу «Будмонтажмеханізація» Змага Володимир, художник ПМК-150 Хавлюк Михайло, вчитель школи Данилець Петро, Луцяк Надія, інженер цеху «Імпульс» Мельник Іван, працівник «Імпульсу» Мельник Юрій, завуч школи Богак Михайло, зав. котельні Поплавський Михайло,працівник газ контори Паньків Йосип. На першій сесії селищної ради мене обрали головою ради, а Саботника Й.П. – головою виконкому. Я працював тодв вчителем в СШ, а посада голови була на громадських засадах. Головну роль в житті селища відігравав виконком. В селищну раду я приходив 2-3 рази в тиждень після Уроків.
Членами НРУ або такими, що відкрито підтримували його, були 10 депутатів. Частина депутатів селищної ради підтримували комуністичний режим, що доживав свої дні. Частина – в душі підтримували ідеї НРУ і бажали повалення комуністичного режиму, але відверто перед народом про це не заявляли. Причини різні – хтось боявся переслідувань зі сторони старих органів влади, що були на посадах, хтось переживав за майбутнє своїх дітей, що навчались у ВУЗах, інші вичікували, бо не були впевнені в перемозі національно-визвольного руху, дехто не хотів втрачати дохідних посадових місць. Були різні причини.
Безумовно, з числа обраних депутатів селищної ради я не назву прізвищ тих, чи інших груп. Чому? Деякі з них відійшли від нас (нехай з Богом спочивають), деякі вибули з Отинії. Але головне – не доцільно в наш час травмувати свідомість ще живих, їх дітей, рідних, внуків.
Влітку 1990 року були знесені пам’ятники «великому пролетарському фюреру» в обласному центрі, Коломиї, Надвірній та ін. Отинійці про це знали, а окремі були очевидцями цих подій. Члени НРУ запропонували зняти цього «пролетаря» в Отинії. Цю думку мені висловлювали багато жителів. Тим більше, що над цією «пролетарською статуєю вождика» два рази поглумилися.
В квітні 1990 року, вночі на голову статуї натягнули урну від сміття, а на простягнуту руку завісили вінок із сухої смеречини, що витягли із смітника. А на ранок в Отинію приперся цілий табун міліції, допитували і тероризували молодь, трьох хлопців запроторили на три місяці до буцегарні.
Вдруге (це було восени з суботи на неділю), в яскраво-червоний колір пофарбували йому голову, шию, галстук, руки до ліктів і ноги до колін. Це символізувало його жорстоку і криваву діяльність. Мені зателефонували в неділю ранком із диспетчерської колгоспу, просили підійти. В центрі міста я зустрівся з дільничим Романом Винником. Обидва підійшли до пам’ятника «осоружного вождя», дивились, розмовляли. Була 10 година ранку. Зі сторони ресторану вийшов молодий чоловік, повільною ходою перейшов дорогу, тротуар і попрямував площею до цього пам’ятника. Йдучи, він ліву руку мав витягнуту вперед на рівні плеча і тримав в ній сухий, грубий, високий будяк. Підійшов до пам’ятника і поклав цю «квітку» до підніжжя. На нас уваги не звертав. Повернувся на 180 градусів і низько «вклонився» червоному вождю. І знову повільною ходою перейшов площу, тротуар, дорогу і пішов у напрямі ресторану. Ми мовчки спостерігали це дійство, бо стояли біля пам’ятника. Ні депутат Винник Р., ні я цю людину не знали.
Пізніше я довідався, що це був Кіндрацький (імені і місця проживання його вже не пригадую). Це був мужній поступок людини, що не побоялася в той час стати на герць з комуністичним режимом.
Якщо ці спогади читатиме він чи його рідні, знайомі, що знають про це, прошу повідомити. Я зустрінусь для встановлення окремих питань.
Довідка від «ВС»: - Кіндрацький Дмитро, син Михайла, мешканець м.Коломиї, уродженець Отинії (вул..Замлинівка) – особа виняткової скромності і прикольних талантів .Про його ввічливість і тактовність із правоохоронцями читайте в і-неті на Антикорупційному сайті Кабінету Міністрів України («Googl» «Як захиститися від корупційних посягань», або у «Вулиця Свободи» №1 під назвою «Дискотека на колесах»..
Через 30 хвилин почали прибувати слідчі з обласної і районної міліції, прокуратури, КДБ. Добре, подумав я, що дійство це відбулось раніше, бо його могли звинуватити у поглумленні.
Ці події показали, що більшість отинійців не вірять комуністичній брехні і не хочуть бачити «червоного трудягу» в селищі. Тим більше, що він правицею закликав всіх до ресторану «Троянда» - «вєрним путьом ідьотє, товагищі».
Щоб знести «комуністичного месію», потрібна була ухвала сесії селищної ради. Сесію треба було підготувати так, щоб бути впевненим – проголосують більшість депутатів. Тому при зустрічі з окремими депутатами в розмові я торкався цього питання і просив підтримати.
Вирішили на сесію селищної ради запросити виборців і провести її в БК. Голосування провести відкрите, щоб присутні на сесії жителі бачили, хто є «син свого народу, а хто – сучий син».
Для знесення пам’ятника потрібен був кран і вантажний автомобіль. Домовитись про це з керівниками тих підприємств в Отинії, котрі мали цю техніку, тоді було неможливо. Тому я раніше домовився з керівництвом м. Коломиї про те, що техніку нам подадуть вони після нашого дзвінка.
Так і сталось. Сесія селищної ради відбулась 4 грудня 1990 року в БК в присутності виборців. Депутат Михайло Хавлюк пам’ятає, що на сесії був присутній прокурор району Дахно, який намагався заборонити демонтаж свого «покровителя», а також перший секретар комуністів району Корчинський. Більшість депутатів проголосували «за», решта – не голосували або були проти. Того ж дня перед вечором і вночі отинійські ленінці організували чергування, щоб перешкодити його знесенню. Вони вважали, що Рух буде знімати пам’ятник вночі або серед дня. А зняли його ми наступного дня ранком (5.12.1990 р.). Кран прибув о 9 год.30 хв., але автомобіля не було. Я звернувся до шкільного інструктора практичної їзди Гураля М., щоб він шкільним автомобілем вивіз знятий пам’ятник. Він був членом НРУ, але боявся бути звільненим з роботи. Тільки після моїх запевнень, що цього з ним не станеться, погодився.
Коли я з краном і автомобілем під’їхав до постаменту, зразу ж підійшли, як і було домовлено Підгайний Б., Хавлюк М., Григорів Р. з драбиною і тросом . Вони обв’язали вождя і кран без зусиль зняв його та встановив на автомобіль. Операція тривала біля 20 хвилин. За цей час на тротуарі центральної дороги зібралась купа перехожих, вони дивились на це дійство. Між ними були і отинійські «ленінці», був і бачив це їх головний секретар. Але ніхто до нас не підходив. Не підійшов навіть той партієць, котрий ще навіть місяць тому казав «… якщо навіть дійде до того, що пам’ятник знімете, то привезіть мені його на подвір’я». Видно,що зрадив свого вождя. Члени Руху Підгайний Б. і Гураль М. відвезли його в комунгосп і вже лежачого заховали за конюшнею, прикривши пожовклим бур’яном .
Виявилось, що пам’ятник був гіпсовий, дуже слабо тримався на постаменті. Якби про це ми знали раніше, то крану було б не потрібно. Скоро гіпсова статуя розсипалась на шматки. Одні кажуть, що останки вивезли в ставок, інші – що в ріку, ще інші – що закопали в болоті. Словом – «спочив на цвинтарі «розстріляних ілюзій».
Прокуратура району, а потім і обласна винесли протест на рішення сесії селищної ради. Ці протести розглядала сесія Коломийської районної ради, що приймала ухвали: «подання прийняти до уваги, а депутату Данильцю П. подати в прокуратуру пояснення по цьому питанню». Моє пояснення мало такий зміст : «… пам’ятник демонтували, бо так вирішила сесія селищної ради. Його вислали в музей Леніна в Ульяновськ на Волзі. Як тільки звідти надійдуть документи, я їх подам в прокуратуру». І прокурор, і депутати районної ради розуміли, що це байки, але вважали, що пояснення їх задовольняє.
Це був період, коли Україна виривалась з «братніх» обіймів зондеркоманди московського Кремля та його слуг в Україні.
Нині Україна знову потрапляє в цупкі «обійми» Москви, але звільнять її і націю від них наші діти і внуки – нова національна генерація.
Нація ідейно оживала, бо зусилля патріотів на чолі зі своїм президентом В.Ющенком були спрямовані на відновлення своєї національної історичної пам’яті, звичаїв, культури, традицій,свободи слова,людської гідності.
Історія підтвердила, що всі теперішні цивілізовані країни світу будували свої держави на основі національної історичної пам’яті. Україна – не виняток.
Але в 2010 році до влади в Україні прийшли антинаціональні політичні сили, діяльність яких спрямована на знищення національних досягнень, здобутих у попередні роки, на відновлення старих антинародних комуністичних норм у суспільному житті. Для націоналістів, справжніх патріотів України настали складні часи.
А я пригадую, в яких умовах і як знімали пам’ятник Леніну в Отинії, бо був одним з організаторів цих подій. Про це й розповім.
В березні 1990 року відбулися чергові вибори до місцевих рад і Верховної Ради України. Московська імперія – СРСР – в той час катастрофічно котилася до свого логічного кінця – остаточного розпаду.
НРУ (Народний Рух України) в цих виборах отримав більшість у нашій обласній раді, багатьох міських і сільських радах області.
В Коломийській районній раді НРУ мав десь третину голосів. В Отинійській Селищній раді більшості також не мав. Тоді до селищної ради було обрано 25 депутатів. Це – дільничий інспектор Винник Роман, працівник заводу ЖБІК Арабчак Михайло, вчитель Григораш Яків,бригадир колгоспу Цібій Іван, завідуюча дитячим садком Кінащук Ірина, вчитель Гуцуляк Михайло, голова виконкому Саботник Йосип, головний інженер меблевої фабрики Типчук Мирослав, секретар селищної ради Гоянюк Ярослава, вчитель школи Ткачівська Віра, вчитель Данищук Володимир, працівник дитячого садка Лакій Іван, бригадир колгоспу Яцків В., працівник заводу «Будмонтажмеханізація» Змага Володимир, художник ПМК-150 Хавлюк Михайло, вчитель школи Данилець Петро, Луцяк Надія, інженер цеху «Імпульс» Мельник Іван, працівник «Імпульсу» Мельник Юрій, завуч школи Богак Михайло, зав. котельні Поплавський Михайло,працівник газ контори Паньків Йосип. На першій сесії селищної ради мене обрали головою ради, а Саботника Й.П. – головою виконкому. Я працював тодв вчителем в СШ, а посада голови була на громадських засадах. Головну роль в житті селища відігравав виконком. В селищну раду я приходив 2-3 рази в тиждень після Уроків.
Членами НРУ або такими, що відкрито підтримували його, були 10 депутатів. Частина депутатів селищної ради підтримували комуністичний режим, що доживав свої дні. Частина – в душі підтримували ідеї НРУ і бажали повалення комуністичного режиму, але відверто перед народом про це не заявляли. Причини різні – хтось боявся переслідувань зі сторони старих органів влади, що були на посадах, хтось переживав за майбутнє своїх дітей, що навчались у ВУЗах, інші вичікували, бо не були впевнені в перемозі національно-визвольного руху, дехто не хотів втрачати дохідних посадових місць. Були різні причини.
Безумовно, з числа обраних депутатів селищної ради я не назву прізвищ тих, чи інших груп. Чому? Деякі з них відійшли від нас (нехай з Богом спочивають), деякі вибули з Отинії. Але головне – не доцільно в наш час травмувати свідомість ще живих, їх дітей, рідних, внуків.
Влітку 1990 року були знесені пам’ятники «великому пролетарському фюреру» в обласному центрі, Коломиї, Надвірній та ін. Отинійці про це знали, а окремі були очевидцями цих подій. Члени НРУ запропонували зняти цього «пролетаря» в Отинії. Цю думку мені висловлювали багато жителів. Тим більше, що над цією «пролетарською статуєю вождика» два рази поглумилися.
В квітні 1990 року, вночі на голову статуї натягнули урну від сміття, а на простягнуту руку завісили вінок із сухої смеречини, що витягли із смітника. А на ранок в Отинію приперся цілий табун міліції, допитували і тероризували молодь, трьох хлопців запроторили на три місяці до буцегарні.
Вдруге (це було восени з суботи на неділю), в яскраво-червоний колір пофарбували йому голову, шию, галстук, руки до ліктів і ноги до колін. Це символізувало його жорстоку і криваву діяльність. Мені зателефонували в неділю ранком із диспетчерської колгоспу, просили підійти. В центрі міста я зустрівся з дільничим Романом Винником. Обидва підійшли до пам’ятника «осоружного вождя», дивились, розмовляли. Була 10 година ранку. Зі сторони ресторану вийшов молодий чоловік, повільною ходою перейшов дорогу, тротуар і попрямував площею до цього пам’ятника. Йдучи, він ліву руку мав витягнуту вперед на рівні плеча і тримав в ній сухий, грубий, високий будяк. Підійшов до пам’ятника і поклав цю «квітку» до підніжжя. На нас уваги не звертав. Повернувся на 180 градусів і низько «вклонився» червоному вождю. І знову повільною ходою перейшов площу, тротуар, дорогу і пішов у напрямі ресторану. Ми мовчки спостерігали це дійство, бо стояли біля пам’ятника. Ні депутат Винник Р., ні я цю людину не знали.
Пізніше я довідався, що це був Кіндрацький (імені і місця проживання його вже не пригадую). Це був мужній поступок людини, що не побоялася в той час стати на герць з комуністичним режимом.
Якщо ці спогади читатиме він чи його рідні, знайомі, що знають про це, прошу повідомити. Я зустрінусь для встановлення окремих питань.
Довідка від «ВС»: - Кіндрацький Дмитро, син Михайла, мешканець м.Коломиї, уродженець Отинії (вул..Замлинівка) – особа виняткової скромності і прикольних талантів .Про його ввічливість і тактовність із правоохоронцями читайте в і-неті на Антикорупційному сайті Кабінету Міністрів України («Googl» «Як захиститися від корупційних посягань», або у «Вулиця Свободи» №1 під назвою «Дискотека на колесах»..
Через 30 хвилин почали прибувати слідчі з обласної і районної міліції, прокуратури, КДБ. Добре, подумав я, що дійство це відбулось раніше, бо його могли звинуватити у поглумленні.
Ці події показали, що більшість отинійців не вірять комуністичній брехні і не хочуть бачити «червоного трудягу» в селищі. Тим більше, що він правицею закликав всіх до ресторану «Троянда» - «вєрним путьом ідьотє, товагищі».
Щоб знести «комуністичного месію», потрібна була ухвала сесії селищної ради. Сесію треба було підготувати так, щоб бути впевненим – проголосують більшість депутатів. Тому при зустрічі з окремими депутатами в розмові я торкався цього питання і просив підтримати.
Вирішили на сесію селищної ради запросити виборців і провести її в БК. Голосування провести відкрите, щоб присутні на сесії жителі бачили, хто є «син свого народу, а хто – сучий син».
Для знесення пам’ятника потрібен був кран і вантажний автомобіль. Домовитись про це з керівниками тих підприємств в Отинії, котрі мали цю техніку, тоді було неможливо. Тому я раніше домовився з керівництвом м. Коломиї про те, що техніку нам подадуть вони після нашого дзвінка.
Так і сталось. Сесія селищної ради відбулась 4 грудня 1990 року в БК в присутності виборців. Депутат Михайло Хавлюк пам’ятає, що на сесії був присутній прокурор району Дахно, який намагався заборонити демонтаж свого «покровителя», а також перший секретар комуністів району Корчинський. Більшість депутатів проголосували «за», решта – не голосували або були проти. Того ж дня перед вечором і вночі отинійські ленінці організували чергування, щоб перешкодити його знесенню. Вони вважали, що Рух буде знімати пам’ятник вночі або серед дня. А зняли його ми наступного дня ранком (5.12.1990 р.). Кран прибув о 9 год.30 хв., але автомобіля не було. Я звернувся до шкільного інструктора практичної їзди Гураля М., щоб він шкільним автомобілем вивіз знятий пам’ятник. Він був членом НРУ, але боявся бути звільненим з роботи. Тільки після моїх запевнень, що цього з ним не станеться, погодився.
Коли я з краном і автомобілем під’їхав до постаменту, зразу ж підійшли, як і було домовлено Підгайний Б., Хавлюк М., Григорів Р. з драбиною і тросом . Вони обв’язали вождя і кран без зусиль зняв його та встановив на автомобіль. Операція тривала біля 20 хвилин. За цей час на тротуарі центральної дороги зібралась купа перехожих, вони дивились на це дійство. Між ними були і отинійські «ленінці», був і бачив це їх головний секретар. Але ніхто до нас не підходив. Не підійшов навіть той партієць, котрий ще навіть місяць тому казав «… якщо навіть дійде до того, що пам’ятник знімете, то привезіть мені його на подвір’я». Видно,що зрадив свого вождя. Члени Руху Підгайний Б. і Гураль М. відвезли його в комунгосп і вже лежачого заховали за конюшнею, прикривши пожовклим бур’яном .
Виявилось, що пам’ятник був гіпсовий, дуже слабо тримався на постаменті. Якби про це ми знали раніше, то крану було б не потрібно. Скоро гіпсова статуя розсипалась на шматки. Одні кажуть, що останки вивезли в ставок, інші – що в ріку, ще інші – що закопали в болоті. Словом – «спочив на цвинтарі «розстріляних ілюзій».
Прокуратура району, а потім і обласна винесли протест на рішення сесії селищної ради. Ці протести розглядала сесія Коломийської районної ради, що приймала ухвали: «подання прийняти до уваги, а депутату Данильцю П. подати в прокуратуру пояснення по цьому питанню». Моє пояснення мало такий зміст : «… пам’ятник демонтували, бо так вирішила сесія селищної ради. Його вислали в музей Леніна в Ульяновськ на Волзі. Як тільки звідти надійдуть документи, я їх подам в прокуратуру». І прокурор, і депутати районної ради розуміли, що це байки, але вважали, що пояснення їх задовольняє.
Це був період, коли Україна виривалась з «братніх» обіймів зондеркоманди московського Кремля та його слуг в Україні.
Нині Україна знову потрапляє в цупкі «обійми» Москви, але звільнять її і націю від них наші діти і внуки – нова національна генерація.
Отинія, 30 липня 2010 року.
Данилець П.М.
Данилець П.М.