Якби наші бабусі та прабабусі вста¬ли, вони, напевно б, подумали, що світ втрачає здоровий глузд - на міських (а уже і на сільських) вули¬цях люди «самі з собою розмовля¬ють»... Та якби ж тільки на вулицях! Ті розмови «із самим собою» зву¬чать і в тролейбусах, маршрутках: один привселюдно розповідає про свої домашні клопоти, друга нав¬чає подругу готувати якусь страву, третій ділиться з другом своїми особистими «таємницями».
Ми до цього уже звикли, а от бабусі наші навряд чи змогли б на таке спокійно реагувати... Та поки що відкинемо етику, не меншою є медична проблема. Ігноруючи скепсис любителів усякого «модерну», треба визнати, що тривале користування мобільним зв'язком для спілкування є ано¬малією. Власне, той, хто придумав цей предмет, чітко сформулював його функцію - бути засобом для короткочасного пові¬домлення, але ніяк не слугувати для трива¬лої балаканини.
Чи ведуться сьогодні у світі серйозні дослідження на цю тему?
Як розповів київський учений, кандидат технічних наук Анатолій Павленко, в одному з підрозділів Європейського Союзу з 2000 до 2004 року був проведений експеримент, в якому взяло участь 28 відомих у Європі організацій. Європейські вчені дійшли вис¬новку, що сучасна електронна техніка, а са¬ме мобільні телефони, комп'ютери справ¬ляють негативний вплив на людину на ген¬ному рівні. Ось один із висновків того дослідження: «81 людина носили мобілку у кишені. Через місяць у них на ЗО відсотків зменшилася рухомість сперматозоїдів».
Чи доводилося нам чути про цей експе¬римент не у біглому викладі теле- чи радіо новин, а багато разів на день - саме так найкра¬ще сприймається інформація, особливо та, що стосується нашого здоров'я. Засоби масової інформації рекламують усякий не¬потріб, ця ж проблема абсолютно не висвітлюється.
Швидше з власної ініціативи ентузіастів було проведене й інше дослідження. Уже у нас в Україні, на одній із кафедр факульте¬ту біомедтехнологій Відкритого міжнарод¬ного університету розвитку людини «Ук¬раїна», яким завідує уже згаданий Анатолій Павленко. Піддослідною стала група сту¬дентів 3-5 курсу цього вузу у віці 18-21 ро¬ку, які постійно користувалися мобільними телефонами. Одна з керівників експери¬менту Оксана Черненко, завідувачка відді¬лу імунології Київського міського онкоцентру, після завершення спостережень роз¬повіла, що була вражена перший раз, коли побачила результати: молоді люди мали показники, які відповідали показни¬кам здоров'я людей похилого віку. Зокре¬ма вразив такий показник, як великі гра¬нульовані лімфоцити - як відомо, ці клітини відповідають за знищення уражених і он-коклітин. У молодих людей нормою є 4,5 одиниць, студенти ж у середньому мали їх 0,5. Так само набагато менше було Т-лімфоцитів, В-лімфоцитів, В-кілерів
Втім, і без спеціальних досліджень, як кажуть, неозброєним оком, можна поба¬чити, які вони різні - дитина, що годинами «сидить» в Інтернеті, і та, що полюбляє ви¬рощувати квіти, доглядає худобу, любить збирати у лісі ягоди і гриби. Особливими діагностами є матері. Зазвичай вони, придбавши для своїх чад мобілку, скоро відзначають, що дитина стала іншою: не такою допитливою, як раніше, більше дра¬тується без серйозного на те приводу, врешті - стала не такою радісною. Хіба ос¬таннє - не привід для серйозного занепо¬коєння, аби задуматися: а чи й справді ди¬тині так потрібен мобільний зв'язок.
Багато юних доль сьогодні руйнують мобілки. Одна мати розповідає, що у віці 12 років її дочка захопилася мобілкою так, що школа перестала для неї існувати. Дівчинка перестала навчатися (до появи цього предмета була майже відмінницею)... Дру¬га мати скаже, що, «засівши» в Інтернеті, її донька, покинула вуз - принади віртуально¬го світу взяли гору, і для неї споконвічні людські цінності виявилися примарними...
Так, світ нині невпізнанно змінився. Іншим стало довкілля, умови життя, побут. Сьогодні більшість батьків неповнолітніх дітей сприймають цей предмет, як справж¬ню «няньку». Воно й справді так: якщо раніше малюків гляділи їхні ріднесенькі ба¬бусі, то тепер ту функцію виконують ма пристрої. Не треба бути дуже освіченим фізиком-електронником, аби сказати, що ці няньки настільки різні, власне, порівнювати їх є кощунством. Ба¬буся - великий світ любові - вона казку розкаже, пісню заспіває, стільки історій про світ і про людей переповість. А що мо¬же мобілка? Тільки й того, що вгамувати батьківський страх. Найперше, батьки радіють: дитина озвалася - отже, з нею ні¬чого поганого не трапилося. А далі вже можна зайнятися «дистанційним управлін¬ням» - йди туди, дорогу переходь отам... Розповідають, що багаті люди для своїх дітей дитсадівського віку купують дуже до¬рогі мобілки. Вони думають, що ціна - по¬казник безпеки. Вчені ж зауважують, що це зовсім не так: насправді не буває безпеч¬ної електронної техніки. До речі, в Японії на запитання, де краще носити мобілку, спеціалісти відповідають: «носіть біля ор¬гану, який вам не потрібен».
Багато хто на такі висновки тільки рука¬ми розведе: справді, як сьогодні обійтися без цього мініатюрного предмета? Відповідь проста: тому, хто не може обійтися без мобільного зв'язку, не треба забувати первісне значення цього слова: мобільно - отже, швидко. Отож тривалі розмови - нонсенс, вияв безкультур'я. Для душевного спілкування куди кращим є ти¬сячоліттями перевірений епістолярний жанр, прекрасна людська традиція прихо¬дити одне до одного в гості... Щодо зітхан¬ня батьків з приводу мобілки, яка мусить виконувати роль «няньки», то тут ще треба подумати, куди в сучасній Україні подівся існуючий тисячоліттями інститут бабусь. Схоже, ми, самі того не усвідомлюючи, руйнуємо цю мудру предковічну традицію? Справді, чи кожна людина, поклавши руку на серце, може сказати, що все зробила для того, аби бабусі і дідусі «помістилися» в її оселі?
По матеріалах преси
Якби наші бабусі мобілка
