Важливим завданням кожної людини на цьому світі – залишити по собі гідний слід, вартий уваги, любові, пошани. Матеріальне благо кожному потрібне, проте не кожен зможе витримати на собі його недоліки, які руйнують, роблять людину залежним від них. При цьому руйнується найцінніше – культура. Мистецтво повинно лікувати душу, а не просто бути «для краси». Краса не вічна, а ось саме мистецтво уже давно існує. І важливим завданням є його возвеличувати, тримати в своїх долонях і найголовніше – любити.
Я знайшов свою атмосферу серед народних пісень і танців. Тут я відчуваю нерозривний зв'язок з минулим, яке не гальмує вселюдський розвиток до чогось оригінального, нового, а навпаки – возвеличує народні надбання етнічних підгруп, дає можливість полинути усією душею до свого краю. А як зберегти народну велич, коли розумієш, що все менше та менше її цінують, цікавляться нею? Проте сучасні події довели, що ми таки не забули, що ми – українці! І на території України проживає не «меншість», а «більшість» українців. А це означає, що житиме наша Україна, бо справді у неї сильний народ, якому не все одно, що буде завтра.
Ось уже більше тридцяти років, ще від початку 80-х років минулого століття, не згасає народний духом і любов’ю до всього українського, народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Прикарпаття».
На основі хорової капели, хореографічного колективу та народних інструментів, молоде подружжя Марцінкових – Мирослав та Людмила, створили дещо нове в Отинії, в свою чергу цікаве та досить оригінальне. Вони знайшли один-одного, щиро та взаємно покохали, та ще й зламали архетипну систему українського шлюбу, адже не зважали на розмежування їхніх місць народження. Людмила Олександрівна родом із Чернігівщини, тому інколи важко на початкових етапах їй було увійти у колектив її обранця. Але і неправильно вважати, що «західняки» із «східняками» ніколи не дійдуть компромісу. Все залежить від самої людини, її ментальності. І оце нераціональне розмежування єдиної та неподільної України просто вражає. Колись Іван Франко зламав цю систему, одружившись із жінкою, яка справді була «східнячкою», але вона наскільки кохала свого чоловіка, наскільки була йому вірною до своїх перших проявів психічного неврівноваження, що сам митець немов думкою старався примирити тодішню роз’ярену Україну.
Повертаючись до подружжя Марцінківих, варто зазначити, що вони, можливо, того ще тоді не усвідомлювали, якою ж буде цінною для них оця взаємна любов одне до одного, і який великий прорив принесе в майбутньому їхній шлюб, не лише у їхньому особистому житті, але і в мистецтві.
У 1969-му році почав працювати Отинійський будинок культури, директором якого був Дмитро Миколайович Глухий. У 1980-му році він залишив цю посаду, у зв’язку із здоров’ям та окремими нюансами, а його місце було запропоноване Мирославу Івановичу Марцінкову. Він досить довго вагався у виборі, але із дружиною вирішив прийняти на себе цю велику відповідальність. Уже з 1981-го року він почав сформовувати ансамбль пісні і танцю, запрошуючи до гурту переважно друзів, ровесників, але обов’язково шанувальників української культури. Спочатку вони підготовлювали номери, які присвячували радянським святам, проте обов’язково із атмосферою українського. Симбіоз різноманітних танців та пісень створював велике свято на сцені, що говорило про великий талант ансамблю.
І до, а особливо після проголошення Незалежності України, ансамбль вирушав за кордон на різні конкурси, де отримував почесні нагороди та призи. В той час, коли більшість ансамблів України ставали професійними, не даючи можливості висувати на вищі щаблі популярності самодіяльні ансамблі, ансамбль пісні і танцю «Прикарпаття» мало чим, не перебільшуючи порівняння, поступався професійним ансамблям.
Певна річ, що 80-ті роки були не бідні на українські естрадні пісні. Чимало тоді ансамблів рівнялися до славнозвісної чернівецької ВІА «Смерічки», керівниками якої були з 1966-го року композитор Левко Дутківський, а з початку 80-х Народний артист України – Назарій Яремчук. Великий вклад в естрадні пісні у 60-х-80-х роках в Україні здійснили Валерій Громцев, керівник (ВІА «Карпати», ВІА «Товтри», ВІА «Світязь», ВІА «Море» та інші); Руслан Іщук, Володимир Кіт, керівник (ВІА «Арніка»).
Ще на початку 70-тих — 80-тих років користувалися славою вокально-інструментальні ансамблі «Смерічка», «Кобза», «Ватра», «Водограй», «Світязь», «Арніка», «Чарівні гітари», «Краяни», «Опришки». Проте вже наприкінці 80-х років ХХ століття українська естрадна музика переживає занепад, потроху вмирають композитори, жанр «ВІА» взагалі зникає, пісні стають простішими за музикою і текстами, часом примітивними. Відомі ансамблі розпадаються, зазнаючи численної критики, придушення, а часом і приниження. Керувати ансамблями стає неможливо через різні політичні перипетії, але найбільше через зміну періоду. Джаз потрохи зникає з репертуару українських пісень, аранжування набуває все більшої модернізації, натомість розвиваються різні світові жанри музики, як рок, а оті ніжні українські пісні, поставлені на світосприйняття геніальних композиторів та поетів, як тоді почали приписувати, стають «попсовими», через що більшість ВІА розпадаються, стають зниклою легендою.
Певна річ, що багато таки вистояли, проте варто було б ще відзначити, що в першу чергу розпалися ті ансамблі, які в репертуарі мали виключно пісні, які по-своєму аранжували, а ось меншої критики зазнали ансамблі, які в основі мали виключно народні пісні в хоровому супроводі. Так досить міцно тримався і досі «не опускає щити» Івано-Франківський національний академічний Гуцульський ансамбль пісні і танцю «Гуцулія», створений у 1939-му році автором «Гуцулки Ксені» – Ярославом Барничем; Поліський ансамбль пісні і танцю «Льонок», заснований у 1958-му році Анатолієм Авдієвським; Народний ансамбль пісні і танцю «Лемковина», створений правдивими патріотами лемківської культури: І.Красовськомим, Л.Лисневичем, П.Когутом та іншими; народний ансамбль пісні і танцю «Черемош», створений у 1963-му році Володимиром Панасюком, та багато інших.
І тому важко було щось створити таке, що б не копіювало інших, а навпаки, виокремлювало неоціненний талант та досконалість, в дечому і оригінальність. А це не просто було. На початку 80-х років подружжя Марцінкових добре розуміло, що вивести згорточку людей на професійну сцену буде надзвичайно важко, адже самим доведеться офіційно зареєструватися, як ансамбль, та чекати вказівки від організаторського Міністерства культури області, а там і України. Це не просто створити ансамбль, «помучити» трохи учасників, щоб ті щось заспівали та станцювали. Це досить важке ремесло, яке таки на досить високому рівні було створене в Отинії.
На даному етапі розвитку, народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Прикарпаття» має деякі зміни. Кожного вівторка та п’ятниці ведуться репетиції, у зв’язку із «новим повітрям» в колективі, до якого входять і школярі Отинійської ЗОШ І-ІІІ степенів. Приємно бачити, що вони самі, без примусу, хочуть навчитися цього нелегкого виду мистецтва. Досить багато у свій час вийшли з цього ансамблю успішними людьми, навіть дехто продовжив навчатися в інститутах мистецтв України, щоправда пішовши своєю стежиною мистецтва. І бачити, що, як вважають більшість літераторів «втрачене покоління», хоче розвиватися в руслі народного мистецтва, все більше та більше продовжуючи надбання свого краю, задається питання цим «творцям слова», а чи справді це покоління «втрачене»? По-моєму відповідь очевидна.
Я хотів задати кілька питань керівникам ансамблю «Прикарпаття», для оновлення нової інформації про ансамбль, проте так і не мав можливості. Річ не в неохоті.
Безвербально мені таки вдалося отримати відповідь на всі мої підготовлені запитання. Від Мирослава Івановича я хотів дізнатися: «Чи є якісь недоліки в цій керівній роботі?» Розумію, що є. Насамперед ансамбль досі самодіяльний, аматорський. Саме слова «аматорський» означає непрофесійний. Судячи по нагородам це далеко не так. Більше 50 грамот за 33 роки багато про що мало б говорити. Про ансамбль знають в певних мистецьких колах, проте, на відміну від професійних ансамблів, у самодіяльних не отримується зарплата кожному учаснику та не рахується ніякий стаж роботи. Самодіяльні ансамблі мало мають спонсорів, хіба від деяких український партій. Зазвичай доброчинністю займаються високоповажні працівники освіти чи культури, інколи і народні депутати. Навіть на ремонт Отинійського клубу, який був здійснений у 2012-му році, було покладено досить багато зусиль, часу та нервів самими керівниками ансамблю, щоб таки, особливо танцюристи, мали де проводити свої репетиції. Призові місця на численних фестивалях та конкурсах лише додають поваги та визнання, але ж якось мусить це все фінансуватися. Певна річ, що виїжджаючи на далекі від Отинії місця для концерту, кожен учасник отримує свої преміальні.
Навіть самі інструменти своє відживають. Кожна репетиція відбувається у музичному супровіді, переважно акордеоном Мирослава Івановича. Жодна репетиція не приходить відразу та швидко. Більша увага тут, певна річ, зосереджена на танцюристах. Інколи приходять і старші танцюристи, тобто, як у фільмі Л.Бикова – «старики». Це не образлива їм назва, а навпаки – гонір, адже без їхнього скерування було б важко як і самим молодим танцюристам, так і самій Людмилі Олександрівні звертати увагу на неточностях у танцях. У одному номері може бути до десяти різних, а то і більше моментів, які ще керівники можуть пробачити, якщо опустять, але не журі, від якого часом залежить призове місце ансамблю.
Мирослав Іванович на репетиції мусить велику кількість разів зіграти оті невдалі нюанси для танцюристів. Це досить виснажливо... Неможливо змиритися, коли щось не вдається у виступі, проте якщо б у ансамблі переживали невдачами, проіснував би він немов спалах зорі.
Проте усе, коли таки прикласти багато зусилля, променисто освітлює душу кожного учасника. Тут я отримав відповідь на ще одне своє запитання: «Що вас, Мирославе Івановичу, найбільше у роботі надихає та звеселяє?» А що ще може надихати творчу людину? Певна річ, що визнання її роботи та успіх при її звершенні. Віддавати себе більше 30 років одній справі досить важко. Добре найбільше те, що хоч ця справа по душі, що відчувається до неї не примус, а потяг. Певна річ, що репетиція не завершується для подружжя Марцінкових в будинку культури. Вони і вдома досить багато обговорюють номери ансамблю, бо розуміють, яка ж це велика відповідальність – виступити на якомусь концерті.
Часто на репетиціях буває досить «спекотно». Це буває тоді, коли ще минулої репетиції все в номерах вдавалося, а цього разу за що не візьмуться, все дарма та нічого не виходить. Тоді нерви дають про себе знати, але в межах дозволеності. Справді, досить важко навчити чогось, коли щось іде не так. Хтось навіть з танцюристів неправильно покрутиться, як номер мусить заново починатися. Приходиться змінювати примусово номер, а недоліки вирішувати на наступній репетиції. Особливо важко самим Мирославу Івановичу та Людмилі Олександрівні, адже часто буває прикро розуміти, що боронь Боже ось такі нюанси можуть виникнути на професійній сцені, де десятки прожекторів та кілька відеокамер із прискіпливим журі та уважними глядачами, які за всім цим спостерігають.
Танцюристи в ансамблі немов актори на сцені, від яких залежить дійство, проте сцена п’єси буде нікудишньою, якщо не буде декорацій, музичного супроводу, та й самого скерування дійства. Певна річ, що трішки легше хористам, адже від них залежить супровід пісні, її спосіб виконання. Над цим зараз зосереджені два керівника – солістка Марина Романюк та соліст Павло Богаченко.
Павло Миколайович Богаченко у колективі з 2010-го року. Шукаючи роботу він ніколи собі не міг уявити, що керуватиме хором не маючи ще й тридцяти. Батьки йому порадили звернутися до цього ансамблю, знаючи про тимчасові негаразди, які інколи досить непомітно з’являються у ансамблі. Насамперед не було хорместра.
До літа 2007-го року себе повністю віддавав роботі, маючи при цьому ще кілька хорів, зокрема церковний, Дмитро Михайлович Мачошак. На його репетиціях було досить весело, приємно, гордовито, адже ця людина віддала 50 років мистецтву, які, на жаль, так і не вдалося йому відсвяткувати через важку хворобу, яка виявилася невиліковною…Після нього була на деякий період заміна, проте все одно хор помітно зменшувався своїм складом, а братися за поновлення учасників було важко, адже потрібні насамперед голоси, партії, які би звучали порівно. Пам’ятаю Дмитро Михайлович завжди говорив хористам, що: «Баси – це фундамент хору, альти – це вікна, сопрано – це стіни, а тенори – це дах». Тому краще хористи розуміли, для чого вони взагалі в хорі та яке їхнє призначення у ньому.
Сам Павло Миколайович зараз розуміє, що від нього залежить і що він мусить зробити. Він має вищу музичну освіту, володіє вільно кількома музичними інструментами, і має досить чуттєвий слух, щоб виявити будь-кого із ансамблю, хто подав неправильну ноту в пісні. Він досить трепетно відноситься до кожного учасника, щоб його бува навіть словом не скривдити, і досить слід відзначити його майстерне вміння у педагогічному підході до дітей, які його «завжди» слухаються. Чи не найбільшим його життєвим девізом є: «Ніколи не бійся почати все заново». Доволі, на перший погляд, це тривіальний девіз, проте якщо задуматися, стає зрозумілим, що в цій думці досить велика істина. А й справді. Ми часто звикли опускати руки, коли стається в нашому житті якийсь переломний момент, проте чи всі ми маємо сили розпочати все заново та не оглядатися на минуле? Як взагалі піти в майбутнє, якщо несеш за собою часто важке навантаження минулих негараздів?...
Трішки більшу посаду, на відміну від Павла Миколайовича, займає тут Марина Ігорівна Романюк. У ансамблі «Прикарпаття» вона ледь не від першого класу. Хто-хто, а вона справді на свій молодий вік уже досить багато заспівала. У неї немов це все в крові. У 2013-му році вона закінчила у Івано-Франківську Інститут мистецтв, щоб офіційно мати можливість працювати за покликанням душі. Для неї спів не просто талант, хобі, а неоціненне багатство краси та неповторності, яке вона вміє зобразити чарівними нотами свого неповторного та в багато чому оригінальному тембру голосу. Також Марина Ігорівна є солісткою в іншому, не менш значному для неї хорі – церковному хорі Різдва Пресвятої Богородиці, при греко-католицькій церкві селища Отинії. Варто ще зазначити, що Марина Романюк бере участь, як солістка, у багатьох фестивалях та конкурсах, маючи свої окремі пісні, які інколи виконує і з кимось у дуеті, а інколи і в тріо та квартеті. Залежить все від пісні. Лише можна собі уявити, звідки в неї береться стільки сили всюди встигати?...
Уже із досить ранніх років вона стала солісткою ансамблю «Прикарпаття», виконуючи, як на свій вік, досить складні патрії. Артистизму цій дівчині не бракує. Вона дуже талановита, тому старається кожного, особливо дівчат, чогось нового навчити. Марина Ігорівна так би мовити керує і скеровує хор, в чому їй дуже допомагає в роботі Павло Миколайович.
Якщо більше тенорам чи басам треба не «фальшувати» і вдало вміти поєднати в правильне русло їхні голоси, то від «стін» та «вікон» хору залежить досить багато. Дівчата в більшості молоді, навіть не всі вчилися в музичній школі, тому від них залежить чистота звучання хору. Марині Ігорівна їх досить багато вчить правильно рухатися під час пісні, тому важливо добре вміти себе поводитися на сцені, не стояти як манекени, коли виконуються ними ж пісні.
Багато нервів та праці вкладено в народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Прикарпаття». Це велике багатство як для Отинії, так і для області. Хочеться, щоб так було якомога довше. Адже це возвеличує нашу Україну, доводить, що ансамбль «Прикарпаття» цінує надбання своєї багатостраждальної України, і вчить молоді серця вірити у мир та злагоду їхньої країни, яких так зараз бракує…
Проте це ще не все. На початку липня цього року, Народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Прикарпаття» відвідав Польщу. Виїзди за кордон ансамблем є кожного року, і кожні є по-своєму особливі, проте цього року на гала-концерті фестивалю "Folklor Świata" в Здунській Волі ансамбль виграв почесне перше місце гран-прі, перемігши учасників із різних куточків Польщі та інших слов’янських країн. Радості не було меж.
Це надзвичайно почесне звання для Отинії. А ще в північній Польщі, в місті Гурово-Ілавецьке ансамбль виступав із своїми номерами на святі «Еколомия», де саме виступали окремі артисти із різних куточків як Польщі, так і України.
Взагалі в Гурово-Ілавецьку є школа із вивченням української мови, і саме біля цієї школи на святі брали участь гурт Скрябін та на день пізніше гурт «Луйку», солістом якого є Дмитро Ципердюк, відомий більше як соліст поп-групи «Dazzle Dreams». Глядачі фестивалю, зокрема учасники ансамблю «Прикарпаття» мали можливість бути на концерті нового гурту «Луйку», навіть брати участь у одній із їхніх пісень.
Загалом поїздка до Польщі принесла багато задоволення, море незабутніх вражень. Як на мене, ансамбль «Прикарпаття» не непрофесійний. Тут не всі мають вищу музичну освіту, навіть не всі були в музичній школі, але всі по-своєму професійні. Ансамбль має в репертуарі кілька своїх окремих номерів, для яких має окремі костюми. Лише під час номеру «Від Чорногори до Чорного моря» танцюристи повинні двічі перебиратися в різні костюми, бо так вимагає номер. Надіюся, що колись таки визнають ансамбль не просто аматорським, бо навіть дивувалися у Гурово-Ілавецькому учасники фестивалю, що ансамбль досі є «аматорським».
Цікавим є ще звичай у хористів цього ансамблю. Коли після чергової репетиції танцюристів ті заходять із своєї тренувальної зали на сцену, їм гучно аплодують хористи, цим і вітаючи своїх колег, і водночас віддаючи своєрідний символ поваги, за їхню нелегку роботу. А мені хочеться всьому народному аматорському ансамблеві пісні і танцю «Прикарпаття» радісно вимовити «Браво» та довго аплодувати, і щоб оплески мої та багатьох вдячних глядачів ще довгі роки лунали для цього ансамблю, приносячи радість серцям як керівникам, так і усьому колективові. Слава Україні!
Автор: Назарій Андрійчук