Люди, будьте пильними!!! До влади в Україні прийшли нацисти. Щоправда, вони ще не ставлять пам’ятників Гітлеру, а лише Сталіну і один з міністрів їх уряду, наслідуючи Геббельса, відверто ще не заявляє, що українці є „неповноцінною расою”, яку, не вагаючись, треба знищити, а, поки що, з перекошеним від ненависті обличчям тільки завуальовано булькоче щось на кшталт того, що вони „щойно навчилися мити руки”. Усе свідчить про те, що новітні фашисти тепер роблять ставку не на фізичне знищення українців, як це було в ХХ ст. під час сталінських голодоморів та в ході ІІ світової війни, коли було замордовано 30 млн. чоловік, а на більш прихований від стороннього ока лінгвоцид, що, в кінцевому результаті, як і під час геноциду, так само веде до занепаду і зникнення цілої нації.
Роль Геббельса сьогодні фактично взяв на себе Табачник, рука якого, якщо перефразувати слова його попередника, при слові „українська мова і культура” мимоволі тягнеться до кобури. За кілька місяців перебування при владі у справі денаціоналізації українського народу він зробив більше, ніж Російська імперія за 350 років свого існування, і вже наближається до показників радянського тоталітаризму. В міністерстві був ліквідований Сектор сприяння навчанню рідної мови, скасовані іспити з української мови для аспірантів та здобувачів ступеня кандидата наук, скасовано державний статус іспиту з української мови у вишах, вона витісняється із системи державного зовнішнього незалежного оцінювання. Байки, що усе це робиться лише з метою підтримки мов тих національних меншин, які проживають в Україні, так як і для іноземців, які мають намір навчатися в державних учбових закладах України. Державна мова визнана необов’язковою (ви можете уявити собі бодай на мить подібну ситуацію в Німеччині, Франції, Польщі, Росії чи будь-якій іншій країні світу?). Крім того, вже фактично заборонений дубляж фільмів на українську мову (в Криму цю вказівку втілюють на практиці), а з підручників української історії вилучено згадки про національно-визвольні рухи українського народу.
Таким чином, на найвищому державному рівні Партія Регіонів відверто демонструє своє повернення до україножерства часів сталінського тоталітарного режиму, а, отже, стала на позиції нацизму по відношенню до української нації (відомо, що сесія ПАРЄ зрівняла сталінізм з нацизмом). Адже мова йде не просто про деукранізацію, тобто звуження сфери застосування української мови, а й одночасну росіфікацію (саме „рос”, а не „рус”, оскільки Московія жодного відношення до Київської Русі не має). Ці нацисти вже не обмежуються витисненням української мови з телебачення, преси, освіти, кіно, а й примусово переводять учнів з українських шкіл в російські (Луганськ, Вугледар), за вживання української мови звільняють з роботи та виключають з вищих навчальних закладів, як це сталося, наприклад, з Сергієм Мельничуком, в Одесі вбивають українських патріотів, а в Севастополі, так само як і в нацистській Німеччині, вже навіть палять стоси українських книжок на вогнищі.
Ось чому з’являються певні сумніви, що усе обмежиться лише лінгвоцидом, адже після деукранізації та послаблення українства наприкінці 20-х рр. справа дійшла до відвертого геноциду українського етносу, закамуфльованого під голод. Цілком може статися, що сучасна деукранізація є лише прелюдією до нового і вже „остаточного вирішення українського питання”. Як засвідчили останні вибори, із 78% українців за українську Україну віддали свої голоси лише 45%, тобто українська нація вийшла з системи радянського тоталітаризму не те що кволою, а і серйозно хворою, без жодного інстинкту самозбереження. В умовах, коли і так вже достатньо зденаціоналізованій масі прививають почуття байдужості та навіть ненависті до української мови та усього українського і процентне співвідношення левченків, коновалюків, колесніченків та інших манкуртів буде доведене до 55% - 60%, то вважайте, що Україні настане кінець.
Мова йде не тільки про біомасу, яка систематично і слухняно буде віддавати свої голоси промосковським партіям. Москва веде політику денаціоналізації України з більш далекоглядною метою. Вона явно готує цей простір для громадянської війни, в якій, як сподіваються кремлівські ідеологи, 60% населення мають гарантовано поставити на коліна, а, точніше, знищити решту 40% (історія свідчить, що більш кривавих воїн, ніж громадянські, в світі не існує). Єдине, що на сьогоднішні стримує її в цьому намірі загрібати жар чужими руками, так це небезпека в хаосі війни втратити канал транспортування свого газу до Європи. Саме тому, не зважаючи на колосальні фінансові втрати, поряд з денаціоналізацією України вона гарячково будує газогони в обхід нашої держави по дну Балтійського та Чорного морів.
Економічна безглуздість цих проектів видна навіть неозброєним оком, адже усі попередні уряди, а тим більше відверто промосковській уряд Януковича надавали і надають Росії безліч преференцій, особливо в тому, що стосується ціни на транзит, і навіть взагалі готовий здати українську ГТС Газпрому. Чекати на щось подібне від Німеччини, Австрії, Італії, Болгарії, Хорватії та навіть від Сербії Газпрому навіть і не сниться, не говорячи вже про те, що затрати на експлуатацію газогонів по дну моря в чотири рази дорожчі наземних.
Цілком зрозуміло, що Росія веде стосовно України не стільки економічну, скільки політичну гру. Як тільки будуть побудовані обхідні газогони, а Табачник завершить тут свою деукранізацію, з Москви надійде команда „фас!”, і Україна перетвориться на криваве місиво, після чого, як і у 1933-1934 рр. сюди спокійно можна буде перекидати ешелони росіян з Уралу, Сибіру та Далекого Сходу, які, на думку переважної більшості спеціалістів, неминуче будуть втрачені на користь Китаю. Ось чому українським матерям на сході і півдні України не варто надто легковажно ставитися до проблем деукраїнізації. Вони мають усвідомити, що мова фактично йде не тільки про те, як будуть розмовляти їх діти, а про життя або смерть майбутніх поколінь. Якщо „український світ” – це світ любові і поваги до ближнього, добра і миру, культури та духовності, то „російський світ” – один з різновидів нацизму, світ ненависті до усіх його сусідів, світ крові і постійних воєн, без яких цей східний постмонгольський монстр існувати просто не в стані.
Роль Геббельса сьогодні фактично взяв на себе Табачник, рука якого, якщо перефразувати слова його попередника, при слові „українська мова і культура” мимоволі тягнеться до кобури. За кілька місяців перебування при владі у справі денаціоналізації українського народу він зробив більше, ніж Російська імперія за 350 років свого існування, і вже наближається до показників радянського тоталітаризму. В міністерстві був ліквідований Сектор сприяння навчанню рідної мови, скасовані іспити з української мови для аспірантів та здобувачів ступеня кандидата наук, скасовано державний статус іспиту з української мови у вишах, вона витісняється із системи державного зовнішнього незалежного оцінювання. Байки, що усе це робиться лише з метою підтримки мов тих національних меншин, які проживають в Україні, так як і для іноземців, які мають намір навчатися в державних учбових закладах України. Державна мова визнана необов’язковою (ви можете уявити собі бодай на мить подібну ситуацію в Німеччині, Франції, Польщі, Росії чи будь-якій іншій країні світу?). Крім того, вже фактично заборонений дубляж фільмів на українську мову (в Криму цю вказівку втілюють на практиці), а з підручників української історії вилучено згадки про національно-визвольні рухи українського народу.
Таким чином, на найвищому державному рівні Партія Регіонів відверто демонструє своє повернення до україножерства часів сталінського тоталітарного режиму, а, отже, стала на позиції нацизму по відношенню до української нації (відомо, що сесія ПАРЄ зрівняла сталінізм з нацизмом). Адже мова йде не просто про деукранізацію, тобто звуження сфери застосування української мови, а й одночасну росіфікацію (саме „рос”, а не „рус”, оскільки Московія жодного відношення до Київської Русі не має). Ці нацисти вже не обмежуються витисненням української мови з телебачення, преси, освіти, кіно, а й примусово переводять учнів з українських шкіл в російські (Луганськ, Вугледар), за вживання української мови звільняють з роботи та виключають з вищих навчальних закладів, як це сталося, наприклад, з Сергієм Мельничуком, в Одесі вбивають українських патріотів, а в Севастополі, так само як і в нацистській Німеччині, вже навіть палять стоси українських книжок на вогнищі.
Ось чому з’являються певні сумніви, що усе обмежиться лише лінгвоцидом, адже після деукранізації та послаблення українства наприкінці 20-х рр. справа дійшла до відвертого геноциду українського етносу, закамуфльованого під голод. Цілком може статися, що сучасна деукранізація є лише прелюдією до нового і вже „остаточного вирішення українського питання”. Як засвідчили останні вибори, із 78% українців за українську Україну віддали свої голоси лише 45%, тобто українська нація вийшла з системи радянського тоталітаризму не те що кволою, а і серйозно хворою, без жодного інстинкту самозбереження. В умовах, коли і так вже достатньо зденаціоналізованій масі прививають почуття байдужості та навіть ненависті до української мови та усього українського і процентне співвідношення левченків, коновалюків, колесніченків та інших манкуртів буде доведене до 55% - 60%, то вважайте, що Україні настане кінець.
Мова йде не тільки про біомасу, яка систематично і слухняно буде віддавати свої голоси промосковським партіям. Москва веде політику денаціоналізації України з більш далекоглядною метою. Вона явно готує цей простір для громадянської війни, в якій, як сподіваються кремлівські ідеологи, 60% населення мають гарантовано поставити на коліна, а, точніше, знищити решту 40% (історія свідчить, що більш кривавих воїн, ніж громадянські, в світі не існує). Єдине, що на сьогоднішні стримує її в цьому намірі загрібати жар чужими руками, так це небезпека в хаосі війни втратити канал транспортування свого газу до Європи. Саме тому, не зважаючи на колосальні фінансові втрати, поряд з денаціоналізацією України вона гарячково будує газогони в обхід нашої держави по дну Балтійського та Чорного морів.
Економічна безглуздість цих проектів видна навіть неозброєним оком, адже усі попередні уряди, а тим більше відверто промосковській уряд Януковича надавали і надають Росії безліч преференцій, особливо в тому, що стосується ціни на транзит, і навіть взагалі готовий здати українську ГТС Газпрому. Чекати на щось подібне від Німеччини, Австрії, Італії, Болгарії, Хорватії та навіть від Сербії Газпрому навіть і не сниться, не говорячи вже про те, що затрати на експлуатацію газогонів по дну моря в чотири рази дорожчі наземних.
Цілком зрозуміло, що Росія веде стосовно України не стільки економічну, скільки політичну гру. Як тільки будуть побудовані обхідні газогони, а Табачник завершить тут свою деукранізацію, з Москви надійде команда „фас!”, і Україна перетвориться на криваве місиво, після чого, як і у 1933-1934 рр. сюди спокійно можна буде перекидати ешелони росіян з Уралу, Сибіру та Далекого Сходу, які, на думку переважної більшості спеціалістів, неминуче будуть втрачені на користь Китаю. Ось чому українським матерям на сході і півдні України не варто надто легковажно ставитися до проблем деукраїнізації. Вони мають усвідомити, що мова фактично йде не тільки про те, як будуть розмовляти їх діти, а про життя або смерть майбутніх поколінь. Якщо „український світ” – це світ любові і поваги до ближнього, добра і миру, культури та духовності, то „російський світ” – один з різновидів нацизму, світ ненависті до усіх його сусідів, світ крові і постійних воєн, без яких цей східний постмонгольський монстр існувати просто не в стані.
Станіслав Нестор
Сайт «ДУХ ВОЛІ»
Сайт «ДУХ ВОЛІ»