Ще давні мислителі стверджували, що життя людини не мине марно, якщо вона посадить дерево, збудує оселю й виховає сина. Фраза «посадити дерево» – не випадкова, як, можливо, декому виглядає. Адже відоме у світовій міфології «Древо життя» символізує три яруси світу-сфери буття. Наші пращури називали їх так: Яв – стовбур, або ж земний світ, Прав – верхівка дерева, крона, під якими мали на оці небеса, майбутнє, нащадків, і Нав – підземний світ, тобто минуле, предки.
Домінантою світогляду наших попередників була природа й її явища – дар Творця Всесвіту, а первісними храмами – Священні гаї. Отож відповідно до тодішніх вірувань, кожен господар висаджував коло своєї домівки в ролі оберегів дерева, у тому числі й плодові. Пізніше це знайшло відображення у відзначенні таких християнських свят, як Вербна Неділя, Зелені свята, Яблучний Спас. Тож недарма в усі часи садівників завше шанували, до них зверталися за допомогою й порадою. Нині ж, на жаль, зосталися лиш поодинокі аматори. Практично ні в кого придбати саджанці, ні з ким проконсультуватися з цього приводу. А на ринку не завжди купиш те, що потрібне. То дичку тобі підсунуть, то сорт не той, або такий, який добре родить не в нашій природно-кліматичній зоні, але на півдні.
Що ж до літератури з садівництва, то вона здебільшого доволі туманна. Скажімо, керуючись доволі заплутаними інструкціями, які викладено в таких книжках, я лише раз після багатьох спроб зумів прищепити підщепу… Але нещодавно в Івано-Франківському видавництві «Гостинець» побачила світ книга отинійського лісничого Івана Семціва «Щеплення плодових і декоративних порід», видана коштом автора накладом у 300 примірників. Це плід 30-літньої практики досвідченого фахівця в садівництві й лісництві. На відміну від згадуваної літератури у цьому невеликому виданні (120 сторінок) у доступній формі викладено найбільш відомі й найчастіше вживані способи щеплення. У книзі їх близько 50. І до кожного виду щеплення подано ілюстрацію з послідовністю операційних дій (до двох десятків зображень).
У виданні також викладено загальні відомості про будову плодово-ягідних рослин, цикли росту й розвитку, інструменти й матеріали, рецепти догляду та низку корисних порад для садівників. А ще автор висловлює жаль, що у шкільних програмах відсутні уроки по садівництву, бо що то за вчитель біології чи трудового навчання, котрий не зумів навчити учня виростити і надщепити саджанець... Узагалі, на мій погляд, варто б започаткувати традицію, щоб кожен випускник школи чи іншого навчального закладу посадив хоча б одне дерево. Це була б, хоч і мала, зате цілком реальна частка здійснення національної ідеї.
Пригадую, як 17 років тому відомий письменник і правозахисник Микола Руденко зачитав з трибуни II з’їзду Руху звернення до Міносвіти з проханням посприяти добрій справі – розіслати до всіх українських шкіл насіння з тисячолітнього дуба – символу козацької вольності на острові Хортиці, під яким запорожці зазвичай збиралися на раду задля вирішення важливих справ. За задумом ініціатора, такі саджанці, вирощені на шкільних подвір’ях, символізували б ідею Соборності України та виховували б у дітей задатки вітчизняного лицарства.
Проте роки минули, відійшов у вічність М. Руденко, всихає через екологічні проблеми запорозький дуб, а та ініціатива так і зосталася нездійсненною. Як залишилася незмінною відтоді й українська владна верхівка. Бо й колись, і тепер однаково безтурботно-радісно погойдуються у високих державних кріслах (чи принаймні гойдалися донедавна) всякі табачнікі, нікалаєнкі, шуфрічі й інші постаті «національної бидло-еліти». (А гойдали б уже ними вітри на арці «Дружби народів»!..)
А ще хочеться «погойдати» невгамовних «трудівників» обласних та районних агропромислових управлінь. Бо у повсякденних турботах за «високо-сталі врожаї» вони й не помітили, як уже замалим не вся сільгосптехніка перетворилася на брухт, забур’янені поля дичавіють, а селяни масово покидають свою дідизну й пускаються в мандри – хто світ за очі, а хто й в інші світи. Нація вироджується, і це закономірне там, де нею управляють виродки.
Хто винен і що робити? За такою класичною схемою мислять ті, що опинилися в безвиході. Та лихо в тому, що в нашому разі і спитати ні з кого. Тож залишається одне – придумати, як діяти далі. І починати, мабуть, потрібно з евакуації потенційних «трудівників полів і ферм» з теплих управлінських кабінетів – до конторських та інших приміщень «розпайованих» колгоспів. Постійна циркуляція свіжого повітря в тих будівлях, що нині стоять без вікон і дверей, стане запорукою нового мислення в чиновників. Бо не секрет, що досі їхні думки народжувалися (як і в переважної більшості депутатів різних рівнів) не в головному мозку, як годилось би, але у спинному, причому в куприку.
Отож унаслідок того «переселення народів» агрослужбовців мало б урешті осяяти, скажімо, що пора принаймні вже засадити хоча б південні боки пагорбів та крутосхилів, розораних за доби екстенсивного сільського господарювання, плодовими деревами. Цим би домоглися, по-перше, що в області не пустувало б 27 тис. га землі, яка на папері вважається орною, а насправді непридатна для обробітку. По друге, наш край, де в період радянщини погубили чимало садів задля розширення орних площ, дійсно виглядав би не таким голим. По-третє ж, посудіть самі. Якщо 1 га прикарпатських ланів родить зазвичай 25-45 ц пшениці, 120-180 ц картоплі, то один гектар саду дає 100–150 центнерів плодів (селекційні ж сади – від 300 і до 1000). Ціна ж на ринку 1 кг пшениці і «другого хліба» становить відповідно 1,5 і 2,5 грн., тоді як вартість яблук і груш сягає 4–6 грн., що вдвоє-втроє більше.
А коли ж урахувати й затрати на виробництво продуктів рільництва за нинішньої недотатційної системи сільського господарювання, то сальдо між вартістю самого процесу хліборобства й ціною його результату на прилавках буде невтішним. Садівництво ж обходиться без витрат на оранку чи культивацію. Важливо лише не вганятися за заморськими сортами типу «бамбука на баобабі», а виплекувати місцеві, які завдяки тривалій адаптації до наших природно-кліматичних умов мають імунітет від хвороб і шкідників і не потребують інтенсивної обробки отрутохімікатами. Саме вирощені тут саджанці і щепи потенційно можуть дарувати нам екологічно чисті плоди, чого знову ж таки аж ніяк не можна сказати про продукти рільництва.
Доброякісність харчів дуже важлива нині, коли гостро постало питання про здоров’я нації через наводнення ринків України імпортними генетично-модифікованими харчами. Саме пора звернутися до природної живиці – дарів саду. Не дарма ж сказано: кожне спожите яблуко віддаляє візит до лікаря. В жодній аптеці за будь-які гроші ви не знайдете кращих ліків з виведення токсинів з організму, ніж жива структура яблучної клітковини. Англійський філософ Френсіс Бекон XVII століття стверджував, що споживання фруктів відновлює фізичні й розумові сили людства. Як би хотілося, щоби в наші не вельми веселі часи влада дійсно проявляла не словесну, а реальну турботу про підростаюче покоління й запровадила для школярів і студентів безплатні яблучні сніданки. Щоб замість отруйних газованих напоїв, шоколадних батончиків і карамельок, після споживання яких діти нерідко потрапляють до реанімації, у шкільних їдальнях були узвар з медом, молоко, фіточаї, а обіди готувалися з екологічно чистих продуктів.
Трансгенна продукція на наших продовольчих ринках – це дарунок українцям від глобальної транснаціональної кліки та її провладних друзів у нашій країні, котрі прагнуть заглушити свій аграрний головний біль за допомогою закордонних інвесторів, а заодно й підзаробити на цьому. Тож і розвішують на вуха селянам гірлянди з локшини про настання світлого майбутнього для них, якщо віддадуть чужоземним підприємцям в оренду на 15 – 20 літ свої паї по 100 грн. за 1 га на рік. А там гляди, й мораторій на продаж сільгоспземель скасують, і нерозумні почнуть продавати за безцінь останнє своє багатство. Коли ж і цей ярмарок в Україні відбудеться, то вже тоді й українці стануть непотрібні нікому. Та у високих кабінетах це розглядають як логічне й ефективне завершення агроземельної реформи.
Зрештою, ще у грудні 2002 року прозвучав прогноз ООН про скорочення населення України протягом найближчих двох десятиліть до 25 млн. чоловік. Утім, згодом його виправили повідомленням, що насправді число людності на наших теренах сягне у 2025-му 65 млн. осіб – за рахунок емігрантів з Південно-Східної Азії. Наразі все й діється за помаранчевим сценарієм: спочатку «Вірю! Знаю! Можемо!», а відтак «Вірю, знаю, співчуваю». Хто ще не натішився витівками цих «кум-мед-діянтів» і знову готуватиметься голосувати за них, тому рука відсохне ще до виборів…
Українська земля – це перший і останній рубіж українця, край трипільської культури – колиски світової цивілізації, годувальниця Європи…
Водночас це земля небаченого у світі геноциду. Але кожен, хто захоче збагатитися на торгівлі нашою землею, має пам’ятати, що такий гендель йому не вдасться, що українці збагнуть: ліпше засадити той чи інший гектар забур’янених ланів, садом чи гаєм, обернувши їх таким чином на справді неприступний рубіж українства, ніж мовчати, витріщивши очі на те, як його рідну землю перетворюють на чужинецьку територію.
Домінантою світогляду наших попередників була природа й її явища – дар Творця Всесвіту, а первісними храмами – Священні гаї. Отож відповідно до тодішніх вірувань, кожен господар висаджував коло своєї домівки в ролі оберегів дерева, у тому числі й плодові. Пізніше це знайшло відображення у відзначенні таких християнських свят, як Вербна Неділя, Зелені свята, Яблучний Спас. Тож недарма в усі часи садівників завше шанували, до них зверталися за допомогою й порадою. Нині ж, на жаль, зосталися лиш поодинокі аматори. Практично ні в кого придбати саджанці, ні з ким проконсультуватися з цього приводу. А на ринку не завжди купиш те, що потрібне. То дичку тобі підсунуть, то сорт не той, або такий, який добре родить не в нашій природно-кліматичній зоні, але на півдні.
Що ж до літератури з садівництва, то вона здебільшого доволі туманна. Скажімо, керуючись доволі заплутаними інструкціями, які викладено в таких книжках, я лише раз після багатьох спроб зумів прищепити підщепу… Але нещодавно в Івано-Франківському видавництві «Гостинець» побачила світ книга отинійського лісничого Івана Семціва «Щеплення плодових і декоративних порід», видана коштом автора накладом у 300 примірників. Це плід 30-літньої практики досвідченого фахівця в садівництві й лісництві. На відміну від згадуваної літератури у цьому невеликому виданні (120 сторінок) у доступній формі викладено найбільш відомі й найчастіше вживані способи щеплення. У книзі їх близько 50. І до кожного виду щеплення подано ілюстрацію з послідовністю операційних дій (до двох десятків зображень).
У виданні також викладено загальні відомості про будову плодово-ягідних рослин, цикли росту й розвитку, інструменти й матеріали, рецепти догляду та низку корисних порад для садівників. А ще автор висловлює жаль, що у шкільних програмах відсутні уроки по садівництву, бо що то за вчитель біології чи трудового навчання, котрий не зумів навчити учня виростити і надщепити саджанець... Узагалі, на мій погляд, варто б започаткувати традицію, щоб кожен випускник школи чи іншого навчального закладу посадив хоча б одне дерево. Це була б, хоч і мала, зате цілком реальна частка здійснення національної ідеї.
Пригадую, як 17 років тому відомий письменник і правозахисник Микола Руденко зачитав з трибуни II з’їзду Руху звернення до Міносвіти з проханням посприяти добрій справі – розіслати до всіх українських шкіл насіння з тисячолітнього дуба – символу козацької вольності на острові Хортиці, під яким запорожці зазвичай збиралися на раду задля вирішення важливих справ. За задумом ініціатора, такі саджанці, вирощені на шкільних подвір’ях, символізували б ідею Соборності України та виховували б у дітей задатки вітчизняного лицарства.
Проте роки минули, відійшов у вічність М. Руденко, всихає через екологічні проблеми запорозький дуб, а та ініціатива так і зосталася нездійсненною. Як залишилася незмінною відтоді й українська владна верхівка. Бо й колись, і тепер однаково безтурботно-радісно погойдуються у високих державних кріслах (чи принаймні гойдалися донедавна) всякі табачнікі, нікалаєнкі, шуфрічі й інші постаті «національної бидло-еліти». (А гойдали б уже ними вітри на арці «Дружби народів»!..)
А ще хочеться «погойдати» невгамовних «трудівників» обласних та районних агропромислових управлінь. Бо у повсякденних турботах за «високо-сталі врожаї» вони й не помітили, як уже замалим не вся сільгосптехніка перетворилася на брухт, забур’янені поля дичавіють, а селяни масово покидають свою дідизну й пускаються в мандри – хто світ за очі, а хто й в інші світи. Нація вироджується, і це закономірне там, де нею управляють виродки.
Хто винен і що робити? За такою класичною схемою мислять ті, що опинилися в безвиході. Та лихо в тому, що в нашому разі і спитати ні з кого. Тож залишається одне – придумати, як діяти далі. І починати, мабуть, потрібно з евакуації потенційних «трудівників полів і ферм» з теплих управлінських кабінетів – до конторських та інших приміщень «розпайованих» колгоспів. Постійна циркуляція свіжого повітря в тих будівлях, що нині стоять без вікон і дверей, стане запорукою нового мислення в чиновників. Бо не секрет, що досі їхні думки народжувалися (як і в переважної більшості депутатів різних рівнів) не в головному мозку, як годилось би, але у спинному, причому в куприку.
Отож унаслідок того «переселення народів» агрослужбовців мало б урешті осяяти, скажімо, що пора принаймні вже засадити хоча б південні боки пагорбів та крутосхилів, розораних за доби екстенсивного сільського господарювання, плодовими деревами. Цим би домоглися, по-перше, що в області не пустувало б 27 тис. га землі, яка на папері вважається орною, а насправді непридатна для обробітку. По друге, наш край, де в період радянщини погубили чимало садів задля розширення орних площ, дійсно виглядав би не таким голим. По-третє ж, посудіть самі. Якщо 1 га прикарпатських ланів родить зазвичай 25-45 ц пшениці, 120-180 ц картоплі, то один гектар саду дає 100–150 центнерів плодів (селекційні ж сади – від 300 і до 1000). Ціна ж на ринку 1 кг пшениці і «другого хліба» становить відповідно 1,5 і 2,5 грн., тоді як вартість яблук і груш сягає 4–6 грн., що вдвоє-втроє більше.
А коли ж урахувати й затрати на виробництво продуктів рільництва за нинішньої недотатційної системи сільського господарювання, то сальдо між вартістю самого процесу хліборобства й ціною його результату на прилавках буде невтішним. Садівництво ж обходиться без витрат на оранку чи культивацію. Важливо лише не вганятися за заморськими сортами типу «бамбука на баобабі», а виплекувати місцеві, які завдяки тривалій адаптації до наших природно-кліматичних умов мають імунітет від хвороб і шкідників і не потребують інтенсивної обробки отрутохімікатами. Саме вирощені тут саджанці і щепи потенційно можуть дарувати нам екологічно чисті плоди, чого знову ж таки аж ніяк не можна сказати про продукти рільництва.
Доброякісність харчів дуже важлива нині, коли гостро постало питання про здоров’я нації через наводнення ринків України імпортними генетично-модифікованими харчами. Саме пора звернутися до природної живиці – дарів саду. Не дарма ж сказано: кожне спожите яблуко віддаляє візит до лікаря. В жодній аптеці за будь-які гроші ви не знайдете кращих ліків з виведення токсинів з організму, ніж жива структура яблучної клітковини. Англійський філософ Френсіс Бекон XVII століття стверджував, що споживання фруктів відновлює фізичні й розумові сили людства. Як би хотілося, щоби в наші не вельми веселі часи влада дійсно проявляла не словесну, а реальну турботу про підростаюче покоління й запровадила для школярів і студентів безплатні яблучні сніданки. Щоб замість отруйних газованих напоїв, шоколадних батончиків і карамельок, після споживання яких діти нерідко потрапляють до реанімації, у шкільних їдальнях були узвар з медом, молоко, фіточаї, а обіди готувалися з екологічно чистих продуктів.
Трансгенна продукція на наших продовольчих ринках – це дарунок українцям від глобальної транснаціональної кліки та її провладних друзів у нашій країні, котрі прагнуть заглушити свій аграрний головний біль за допомогою закордонних інвесторів, а заодно й підзаробити на цьому. Тож і розвішують на вуха селянам гірлянди з локшини про настання світлого майбутнього для них, якщо віддадуть чужоземним підприємцям в оренду на 15 – 20 літ свої паї по 100 грн. за 1 га на рік. А там гляди, й мораторій на продаж сільгоспземель скасують, і нерозумні почнуть продавати за безцінь останнє своє багатство. Коли ж і цей ярмарок в Україні відбудеться, то вже тоді й українці стануть непотрібні нікому. Та у високих кабінетах це розглядають як логічне й ефективне завершення агроземельної реформи.
Зрештою, ще у грудні 2002 року прозвучав прогноз ООН про скорочення населення України протягом найближчих двох десятиліть до 25 млн. чоловік. Утім, згодом його виправили повідомленням, що насправді число людності на наших теренах сягне у 2025-му 65 млн. осіб – за рахунок емігрантів з Південно-Східної Азії. Наразі все й діється за помаранчевим сценарієм: спочатку «Вірю! Знаю! Можемо!», а відтак «Вірю, знаю, співчуваю». Хто ще не натішився витівками цих «кум-мед-діянтів» і знову готуватиметься голосувати за них, тому рука відсохне ще до виборів…
Українська земля – це перший і останній рубіж українця, край трипільської культури – колиски світової цивілізації, годувальниця Європи…
Водночас це земля небаченого у світі геноциду. Але кожен, хто захоче збагатитися на торгівлі нашою землею, має пам’ятати, що такий гендель йому не вдасться, що українці збагнуть: ліпше засадити той чи інший гектар забур’янених ланів, садом чи гаєм, обернувши їх таким чином на справді неприступний рубіж українства, ніж мовчати, витріщивши очі на те, як його рідну землю перетворюють на чужинецьку територію.
Михайло ХАВЛЮК.
Отинія
Отинія