Отинія - ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ ВІКОН У МИНУЛЕ

Петро ШКРАБ’ЮК,

письменник, доктор історичних наук,

Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича

НАН України, м. Львів

ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ ВІКОН У МИНУЛЕ

УНІКАЛЬНИЙ ФОТОЛІТОПИС

МИХАЙЛА ХАВЛЮКА З ОТИНІЇ

На карті пам’яті встає

Містечко з іменем Отиня.

Вікно там світиться моє

Крізь літ далеких павутиння…

П. Ш., 1984 р.

Провінційні містечка… Так, саме містечка, а не селища міського типу, як їх називали в радянські часи (і називають досі), чи просто, по-армійському, населені пункти. Такі містечка в духовно-інтелектуальному вимірі ніколи не були провінційними. Бо в них, а надто в австрійську добу, діяли читальні “Просвіти”, економічні товариства, самовіддано трудилися священики і вчителі. Контакти зі Львовом чи більшими містами були жваві та постійні – і коли поглянемо в довідники, то нас вразить число визначних особистостей, яких подарувала Україні географічна глибинка (я маю на увазі не лише містечка, а й села та хутори).

Тим більше, не є провінційними містечка зараз, у добу комп’ютерів, автомобілів, сотових телефонів, телебачення… Хіба провінційним є Мукачеве в особі письменника Мирослава Дочинця, який здобув всеукраїнську славу, став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка. Чи його краянин, поет Петро Мідянка, теж Шевченківський лауреат, який мешкає і творить (а також учителює) ще далі – в селі Широкий Луг Тячівського району.

На Львівщині такими творчими особистостями є Світлана Антонишин (м. Броди), Любов Бенедишин (м. Сокаль), Роман Пастух (Дрогобич), Ольга Яворська (с. Тур’є Старосамбірського району), Любов Проць (с. Дубляни Самбірського району)…

На Івано-Франківщині до числа ентузіастів-творців, наразі визнаних дослідників свого краю, як-от професор Володимир Грабовецький чи невсипущий Петро Арсенич, входить і Михайло Хавлюк з містечка Отинії Коломийського району, а точніше – з присілка Угорники, де зараз мешкає.

Угорники мають своє історичне значення. В старовину тут діяла чернеча обитель, в якій двічі гостював православний полеміст Іван Вишенський. З Угорник пішли у світ Іван Желізо (1551-1651), знаний в церковній історії як ігумен монастирів у Дубно та в Почаєві, і президент Української Народної Республіки в екзилі Степан Витвицький (1884-1965).

1996 року Михайло Хавлюк, тоді – керівник в Отинії художньої школи, яку сам же й організував, – написав і видав у Коломиї невелике дослідження “Угорницький монастир”, наступного року – біографію “Життя, віддане Богові й Україні” про о. Михайла Хавлюка (1895-1973), який був рідним братом його діда (2000 р. в Стрию вийшло повторне видання).

Вочевидь, від діда, батьків він перейняв любов до історії і свого краю. Бо ще 1987 року, восени, ставши студентом гідромеліоративного технікуму, познайомився у Львові з В’ячеславом Чорноволом, за його порадою вступив до Гельсінкської спілки, був серед організаторів осередку УГС в Отинії, відтак – першого в районі осередку Руху, заходився видавати з трьома однодумцями репринтний журнал “Вільна думка” (вийшло шість чисел). Був учасником з’їздів Руху, РХП, УРП, ОУН, депутатом Коломийської райради, селищним головою Отинії. І разом з тим його невідступно захоплювали історичні пошуки…

Авжеж, Михайло Хавлюк не є фаховим істориком чи філологом, але не є аматором. Ще під час навчання у Львові він навідувався до архівів та бібліотек, збирав матеріал про Угорники (наслідком чого була згадана вище книжка), далі розшукав коріння свого роду, яке сягає 1735 року; заразом вивчав матеріали про дідового брата, опитав очевидців – і написав біографію. А 1998-го зацікавлені читачі отримали нову книжку п. Михайла з вимовною назвою: “Отинія: історичні нариси”. Бо минувшина цього містечка справді напрочуд глибока й промовиста.

Отинія ровесниця Коломиї: перша згадка про них (у Галицько-Волинському літописі) – 1241 рік. Там Отинія згадується як Вотнин. Хоча Вотнин може означати і “отнина” і “вотчина”, себто спадковий маєток. Так чи сяк, а перша виразна згадка на письмі про Отинію як міське поселення – 1606 рік.

Найбільше Отинія прославилась тим, що 1648 року, під час повстання під проводом Богдана Хмельницького, тут перебував штаб полковника Семена Височана, який організував 15-титисячне військо і практично звільнив од ляхів усе Покуття, – а це нинішні Коломийський, Городенківський, Снятинський, Тлумацький, Тисменицький райони з прилеглими до них частинами Надвірнянського та Богородчанського, а також деякими поселеннями районів Галицького і Косівського.

Пам’ятник Височанові – виразисте погруддя – з гарматкою і купкою ядер у підніжжі прикрашає центр Отинії – тієї Отинії, яке дорога і моєму серцю, позаяк саме в цьому містечку мені після школи пощастило пропрацювати два роки – і це були найсвітліші, найромантичніші роки мого життя. Бо це юність, мрії, закохуваність, безкорисливі приятелі, перші поетичні публікації. Я в ту пору працював у редакції районної газети. Бо Отинія (до 1989 року офіційна назва – Отиня) була поважним райцентром з усіма необхідними атрибутами: райкомами партії і комсомолу, міліцією, відділенням КГБ, банком і т. п.

З Отинії я на три роки пішов до армії. Відтак був Львів, університет, робота. І світло-щемливі згадки про Отинію. Бо все, що пов’язано із сим колишнім райцентром (цей статус він втратив внаслідок Хрущовських реформ 30 грудня 1962 року), з його мешканцями, хвилювало завше – і хвилює дотепер. У тому числі його давня і вже близька нам історія, тим паче її причетність до вируючих подій 1648 року, до постаті Височана.

1933 року визначний історик Іван Крип’якевич опублікував свою художню повість “Під прапори Хмельницького”: про спудеїв львівської Братської школи Степана (жартівливе – Бублик) та Омелька Підгаєцького, які з наближенням Хмельницького до Львова покинули бурсу і вирушили в світ за очі, маючи намір добутися до самого Києва та його славетної Академії, а також зустрітися з козаками.

Після різних пригод спудеї опинилися в Отинії, де “полковник Височан мав свою столицю”, тримав канцелярію, в якій почав служити Степан. А Омелька взяли до війська…

Це, отже, історія писана. Є також історія усна. Але є, як бачимо, історія візуальна, відбита у світлинах – і вона ще більш вражаюча, ніж та, що на письмі. Вона, як музика чи поезія, промовляє прямо до серця. Згадаймо фотоальбом “Армія безсмертних”. Завдяки щасливому випадкові 1999 року було знайдено так званий “Яворівський фотоархів УПА” з якісними негативами. З них було виготовлено світлини – і перед нами постали одухотворені, благородні обличчя оборонців краю, в тому числі й жінок. Воістину (наведу свої рядки):

Які вродливі, горді, молоді

Повстанці, що оперлися біді!

І хто сказав, що полягли намарно?

Чому ж так ясно на душі тоді?

Опісля ще були неповторні знахідки – й історія Української повстанської армії ожила для нас удруге, і безпосередньо на емоційно-візуальному рівні. Так само оживає для нас історія Отинії, і теж у фотографіях.

Не знаю, як спало на гадку Михайлові Хавлюкові започаткувати такий ґрандіозний та амбітний проект, який має показати обличчя Отинії у десяти тисячах різноманітних світлин, але проект вступив у дію. 5 травня 2012 року Михайло Іванович через інтернет звернувся до краян з такими словами:

“Фотографія, сама по собі, не є довговічною. Вона має властивість відходити разом зі своїми господарями, а разом із цим зникає пласт пам’яті нашої Отинійської спільноти, нашої історії. Щоби уникнути цієї втрати, на нашому сайту (otyniya.com.ua) розпочато роботу зі збору фотографій різних років, які пов’язані з Отинією та її мешканцями. Тематика збору – різнопланова: родинні, колективні, школа, випускники, весілля, похорони, паради, спорт, дозвілля, культура…; за такими розділами і будуть виставлятися фотографії”.

Автор зазначив, що праця над проектом (він назвав його: “Проект “Разом”: історія Отинії у фотографіях”) “триватиме приблизно один рік”. Ну, звісно, як це часто буває: робота захопила, затягла і триває вже п’ятий рік. На сайті виставлено близько трьох тисяч світлин, шість тисяч відскановано. І коли переглядаєш їх, ці перемінні кадри повсякденного побуту і свят, то мовби мандруєш у часі, мовби сам перебуваєш серед цих музик, весільних гостей, задумливих подруж, уніфікованих школярів та школярок – і спільно з ними переживаєш минулі події.

Світлини корисні і з наукового погляду. Тим паче, для етнологів. Адже візуально видно, як контрастно змінювалися покоління щодо одягу, поведінки, виразу облич, надто ж в дорадянський і радянський період – період зовнішньої сірості і будівель, і людей, їхньої безрадісності навіть у час юності та одружень. І несамохіть зринає питання: як склалися подальші долі цих отинянців? Адже, як пише Ліна Костенко,

На старих фотографіях всі молоді.

За роками людина сама себе кличе.

У зіницях печалі, як в чорній воді,

відбиваються люди, дерева, обличчя.

……..

Білі, білі обличчя у чорній воді,

неповторні обличчя навік зостаються.

На старих фотографіях всі молоді.

На старих фотографіях мертві сміються.

Шкода тільки, що не всі фотографії датовані. І все ж їх невтомному збирачеві вдалося розшукати зображення Отинії періоду Першої світової війни, які зберігаються у Відні. Ось старий міст; ось – на тлі церкви – стара хата, а перед нею – молода вродлива жінка у вишиваній сорочці… Церква збереглася дотепер, а хати – нема. Розпитав у старожилів, хто там мешкав. Підказали: родина Богаченків. Знайшов жінку з цього роду – Ірину Михайлівну, якій за вісімдесят. Вона уважно глянула на світлину – і сама просвітліла: “Та це ж моя бабця!”

21 листопада 1817 року в містечку відкрили однокласну тривіальну школу, в якій вчили писати, читати, рахувати. В цій школі протягом одного року вчителював відомий краєзнавець, історик Станиславова (тепер Івано-Франківськ), та й інших міст, Садок Баронч. 1936 року шкільне приміщення увічнив фотограф. Цього приміщення – хати – давно нема, а фотографія – є! Її Михайло Хавлюк розшукав в Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Авжеж, Михайло Хавлюк “воскресає” відійшлих з цього світу, повертає нам миті їхнього буття, повертає нам майже півторастолітню історію покутського краю (найдавніша світлина датована кінцем ХІХ ст.) як благословенної часточки всієї України – і щодо свого масового, такого велелюдного фотолітопису є в Україні, вочевидь, першопроходцем.

І я ще раз переконуюсь, що провінція – се хіба що географічне, але не духовне-інтелектуальне поняття; що і там можна творити, змістовно жити, як живуть учитель, художник, майстер декорування фарфору Михайло Мандзюк, лікар-терапевт Леся Марцинків, лікар-хірург і поет Теодозій Новицький, а тепер і мій новий друг – автор унікального фотолітопису Михайло Хавлюк, з яким я познайомився в Отинії 23 серпня 1998 року.

А наступного дня, виступаючи під час святкування нашої Незалежності, прочитав цей експромт – “Квітку у вінок любові”:

Отиніє! В добрий час!

Молода моя любове!

Ось я знову серед вас,

дорогі пані й панове.

Юність тут сурмить моя

І сьогодні, як учора.

Тому слів цих течія

і широка, і прозора.

Отинійці дорогі –

Всі, хто мудрий, добрий, чесний,

Це для Вас наш рідний Гімн,