Отинія - Історія

Отиня — селище міського типу (з 1940 p.), центр селищної Ради. Розташована на річці Опрашині, за 32 км від районного центру. Через Отиню проходять залізниця і шосейна дорога. Залізнична станція. Населення — 3943 чоловіка.

В околицях Отині знайдено крем'яні та кам'яні знаряддя праці доби неоліту і бронзи.

Отиня належить до стародавніх поселень на Покутті. Відомий історик Садок Баронч (1814 —1892) згадує про неї як містечко, відоме вже у XIII ст. Назва походить від слова «Отин» — невеликий замок, оточений валами, що був зведений для захисту від татарських наскоків. Ще й досі одна з околиць селища називається «За валами». Протягом XVI—XVII ст. ст. Отиня не втрачала оборонного значення. 1610 року Отиня згадується як міське поселення, що належало українському магнатові Олександру Балабану. В цей час селище називали Балабанівкою, а також Корчаковом.

У 1618 році польські шляхтичі Понятовські за 150 тис. злотих купили весь Отинянський маєток разом з навколишніми селами Угорниками, Грабичем, Голосковом, Хрупковом (тепер Струпків), а в 1643 році Отиня перейшла у власність магната Станіслава Потоцького.

Населення Отині часто терпіло від нападів турків і татар. На початку 1626 року, під час походу на Польщу султана Мурада IV, загони, які відокремилися від основних сил, зруйнували і спалили Корчаків (Отиню) та передмістя Коломиї, захопивши багато людей і майна.

Через посилення феодального гніту на початку 40-х років XVII ст. масового характеру набрала втеча селян від землевласників у міста. Лише 1643 року в Отині оселилися 33 сім'ї селян-втікачів. Тут у цей час, крім вільних міщан, ремісників і дрібних крамарів, проживали і кріпаки.

Похід Б. Хмельницького на Львів восени 1648 року сприяв пожвавленню селян­ського руху на Прикарпатті. Головним опорним пунктом селянського повстання стала Отиня, яку прикривали райони, охоплені повстанням і в основному визволені від польсько-шляхетського панування. Повстанців очолив Семен Височан. Він за короткий час сформував військо, яке захопило шляхетські замки у Пневі, Єзуполі, Печеніжині та інших населених пунктах. Після здобуття цих фортець п'ятнадцятитисячне військо С. Височана поділилося на окремі загони, бо з такою кількістю людей важко було маневрувати, організовувати обоз. Для закріплення перемоги окремі загони, очолені сотниками й полковниками, Височан розіслав у довколишні райони. Кожний з цих загонів діяв самостійно, але вони підпорядковувалися Височану і вважали своїм центром Отиню. Наприкінці 1648 року під контролем Височана перебувало все Покуття. Проте польська шляхта мала перевагу в силах, і повстанці змушені були відступити на Правобережну Україну. С. Височан продовжував боротьбу у складі військ І. Богуна і В. Варениці.

В другій половині XVII — першій половині XVIII ст. на Прикарпатті поси­лився антифеодальний рух опришків. Вони не раз нападали на панський маєток в Отині, вели боротьбу і проти сільських багатіїв та орендарів. Зокрема, опришок Гордій із загону Нестора забрав у багатого селянина Отині Федора Гультая воли. В 1703 році опришки на чолі з Іваном Пискливим напали на орендарів Отині і забрали в них майно.

1753 року Отині надано було самоврядування за магдебурзьким правом. Для управління містечком із заможної верхівки міщани обирали війта, бургомістра, двох присяжних і писаря. Одночасно визначалися численні повинності селян, які складали більшість населення Отині. їх зобов'язували не тільки відбувати панщину на ланах поміщика, а й платити йому рогове по 1 злотому, 12 грошів від свині, 6 грошів від вівці, давати 2 курки, десятину від бджіл, платити 3 злотих за ділянку землі розміром 4080 кв. ліктів (1 лікоть — 0,5 м). На селян покладалися також і повинності щодо ремонту міських млинів, гребель, мостів, доріг тощо.

Населення Отині терпіло від малоземелля і безземелля. В 1788 році у володінні поміщика було 797 моргів землі, а селяни Отині та Грабича разом користувалися 1076 моргами орної землі. Середня врожайність з одного морга становила лише 4 корці зерна. В 1811 році на всі 262 селянські господарства Отині налічувалося тільки 27 коней і 67 волів. Уже 1820 року в Отині 36 господарств заможних селян мали понад 10 моргів кожне, у 44 господарствах на двір припадало землі менше З моргів, у 22 господарствах — менше 1 морга.

У 1842 році селяни Отині скаржилися на те, що їх замість шарварку приму­шують виконувати різні роботи в поміщицькому дворі, сторожувати вночі, відроб­ляти невстановлену панщину. Особливо нестерпним стало становище селян Отині напередодні скасування панщини, коли містечком володів поміщик Мікулі. Селяни змушені були виходити на панщину до сходу сонця, а повертались додому пізно ввечері, працювали без відпочинку. Панщина тривала 52—104 дні на рік. Поміщик загарбав пасовища, однак рогове селяни мусили платити. До кріпаків застосовували фізичну кару, внаслідок чого були смертні випадки і каліцтва. Жорстоку розправу чинили над тими, хто від імені громади скаржився на свавілля поміщика. Всякі сходи і збори селян як удень, так і вночі, заборонялися. Експлуатувало трудящих і духовенство. В маєтку католицької церкви відробляли панщину 14 селянських господарств Отині.

Майже все трудове населення містечка було неписьменним. Тільки в 1817 році в Отині відкрито однокласну школу, яка повністю утримувалася громадою. В кінці 30-х років XIX ст. у цій школі працював відомий вчений, історик Садок Баронч, який досліджував історію міст Західної України.

Селяни Отині повставали проти визискувачів. Вони відмовлялися виконувати феодальні повинності. 29 вересня 1847 року економ поміщицького маєтку писав до Станіславського староства: «Панщина через бунт підлеглих так погано виконує­ться, що постійно по 60—70 чоловік жодного дня не йдуть на роботу, внаслідок чого господарство терпить великі збитки, а в окремі тижні на панщину виходить тільки до 20 чоловік. Селяни не платять ні рогового, ні чиншу, а всі кари до під­леглих не дають жодного наслідку... і якщо не вжити відповідних заходів, то можна сподіватися справжнього заворушення».

Після реформи 1848 року селяни Отині змушені були виконувати повинності за «звільнення» від панщини. Так, у 1854 році вони повинні були відробити помі­щикові 2343 дні вартістю 646 ринських. Цього ж року отинянські селяни сплатили до 30 різних данин, податків і повинностей. Тривалий час отинянські хлібороби судилися з поміщиком за право користування пасовищем та лісом. Але пан не задовольнив справедливих вимог селян, а частину сервітутних лісових угідь продав 20 німецьким колоністам. У 1880 році поміщик мав 700 моргів орних земель, а всьому населенню Отині, яке становило 3743 чоловіка, належало тільки 2426 моргів землі. Грунти були заболочені, маловрожайні.

В другій половині XIX ст. в Отині розвивалися ремесло і торгівля.' Головними предметами торгівлі були сіль і тютюн. Отиня славилась також гончарними ви­робами.

Коли скасували кріпосне право, швидше зростала промисловість. З середини XIX ст. почав діяти лісопильний завод. Отиня стала одним з центрів машинобудування Східної Галичини. В 50-х роках XIX ст. був заснований отинянський завод Бредта і К°. Тут випускали сільськогосподарські машини, парові котли, насоси, обладнання для винокурних і пивоварних заводів, преси, резервуари для спирту тощо. Продукція заводу експортувалася до Угорщини, Румунії, Болгарії, Росії.

Перед першою світовою війною на заводі працювало понад 1000 робітників. Умови праці машинобудівників були важкими. Робочий день тривав 10—12 годин, а одержували вони менше, ніж працівники цієї категорії у промислових районах Австро-Угорщини. Особливо терпіли робітники від штрафів. За прихід на роботу зразу після гудка штрафували на 25 крейцерів, за запізнення на декілька хвилин робітникові не оплачували однієї години, за невихід на роботу в святкові дні — штраф 1 крона або звільнення з роботи. За поламку інструменту під час роботи з ро­бітника стягували повністю його вартість.

Машинобудівники як один з передових загонів робітничого класу виступали на боротьбу за права трудящих. Коли в грудні 1890 року у Львові був організова­ний багатотисячний мітинг з вимогою загального виборчого права, отинянські робітники підтримали цю вимогу. 1905 року вони взяли участь у листопадовому страйку робітників Східної Галичини. Страйкували машинобудівники в 1908 і 1911 pp. Поряд з економічними висували й політичні вимоги. Робітники виходили на Першотравневі демонстрації, запалюючи своїм прикладом селян.

На початку XX ст. значна частина селян Отині була малоземельною, голоду­вала. Вони від зорі до зорі працювали в поміщицькому маєтку і в господарствах куркулів за мізерну плату — 1—2 шустки або за 12—13-й сніп. Багато селян ішло працювати на машинобудівний завод Бредта.

Розвиток капіталістичних відносин спричинювався до певних зрушень у шкільній освіті. 1877 року місцеву школу реорганізовано в трикласну. А в 1895 році вона стала чотирикласною. Основною мовою навчання лишалася польська, а основним предметом — закон божий. З 1908 року була введена навіть спеціальна посада викладача релігії.

Перша світова війна ще більше загострила класові протиріччя. Народні маси, усвідомлюючи імперіалістичний, загарбницький характер цієї війни, ухилялися від мобілізації до австро-угорської армії. 27 травня 1915 року Отиню взяли росій­ські війська. Під впливом революційно настроєних солдатів російської армії трудя­щі Отині виступали проти братовбивчої війни, відверто висловлювали свої симпатії до росіян. Багато мобілізованих до австро-угорської армії з Отині здавались у полон російським військам. Серед них були П. В. Мельниченко, О. C. Ключенко, П. В. Ду-бей та ін. Вони стали свідками революційних подій 1917 року. Повернувшись до Отині, колишні полонені поширювали ідеї Великого Жовтня серед населення.

Після окупації Західної України буржуазно-шляхетською Польщею істотних змін в економіці Отині не сталося. 1927 року в містечку налічувалося 4455 мешканців. Переважна більшість з них займалася сільським господарством. Тільки 201 чоловік працював у кустарних майстернях і в торгівлі.

Зруйнований під час війни машинобудівний завод так і не було відбудовано, а його робітники втратили роботу. Єдиним значним промисловим підприємством Отині був лісопильний завод. На ньому працювало понад 80 постійних робітників. Основні виробничі процеси виконувалися вручну. Завод випускав переважно пиломатеріали, які відправлялися в різні кінці Польщі. Робочий день тривав 12 годин, а заробітна плата не перевищувала 2 злотих на день. Робітники не мали відпусток. Українцям дуже рідко підвищували їх кваліфікаційні розряди. За запізнення на кілька хвилин робітника не допускали до роботи на 3 години і відповідно випла­чували йому зарплату за 3/4 робочого дня.

Восени 1922 року під час виборів до сейму відбувся мітинг, організований головою заводського комітету профспілки деревообробників К. Таркевичем. Робіт­ники вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати тощо⁶. За­гальний страйк 1926 року закінчився перемогою страйкарів. Вони добилися 8-годинного робочого дня і визнання профспілкової організації. Економічний страйк відбувся і в 1928 році, він тривав близько трьох тижнів.

Становище селян Отині було теж важким. Значна частина грунтів потребувала меліорації. На чорнозем припадало всього 34 проц. угідь. Населенню не вистачало хліба. Через високі ціни промислові товари були малодоступними для більшості трудящих. Соціальний гніт доповнювався національними утисками. Хто не прий­мав католицької віри, по суті, не мав права купувати землю, працювати на заліз­ниці або в державних установах.

У 30-х роках в Отині налічувалося 12 польських, 15 єврейських і 7 українських господарських, культурно-освітніх та спортивних товариств, які здебільшого пере­бували під впливом буржуазних націоналістів. Найбільш численними товариствами були українська «Просвіта», польський «Сокіл» і єврейська «Езра».

Визначною подією в політичному житті Отині стало створення в 1930 році під­пільної організації КПЗУ. До її складу ввійшло 11 чоловік. В грудні цього року представником Станіславського окружкому КПЗУ проведено збори комуністів, на яких визначено завдання партійної організації й обрано комітет з трьох членів.

Пізніше в Отині став діяти міський комітет КПЗУ. Використовуючи легальні та нелегальні можливості, комуністи керували революційними виступами трудя­щих містечка, закликали їх до боротьби за возз'єднання Західної України з Радян­ською Україною. В лютому 1931 року комуністи поширили в Отині і в с. Угорниках відозву, яка закінчувалася закликами: «Геть фашистську диктатуру!», «Хай живе робітничо-селянський уряд!». Комуністичні листівки розповсюджувалися і напе­редодні 1 Травня 1931 року. Але польським властям вдалося вистежити організа­цію КПЗУ, і того року було заарештовано 6 членів партії. До різних строків тюремного ув'язнення було засуджено М. Ціммермана, Ф. Мортмана, В. М. Ней-люка та інших.

Незважаючи на репресії, організація КПЗУ зростала за рахунок інших борців. Комуністи вели роботу серед трудящих містечка та мешканців навколишніх сіл Грабича, Глибокої, Угорників. 24 січня 1933 року під час ярмарку в Отині було розповсюджено відозву КПЗУ, яка закликала трудове селянство до боротьби за возз'єднання Західної України з Радянською Україною. Відозва закінчувалася закликами: «Геть руки від кордонів СРСР!», «Хай живе робітничо-селянський уряд!».

У своїй діяльності комуністи спиралися на легальні організації трудящих. Під їх впливом перебувала половина членів спортивного клубу «Езра», читальня «Просвіти» тощо. Існувала в Отині й нелегальна організація КСМЗУ. За даними поліції, вже у 1934 році партійна організація Отині налічувала майже 40 членів КПЗУ. В цей час її очолював Д. Літман, а комсомольську — Г. Шрайєр. Постійні репресії, арешти привели до зменшення її лав. 1937 року на волі залишилося 15 комуністів. Найбільш активними були С. О. Пеленська, Михайло Совкович, Макс Ціммерман, Д. О. Хомицький.

Величезним було прагнення трудящих Отині до возз'єднання з Радянською Україною. Коли 17 вересня 1939 року в Отині появилися перші радянські танки, трудове населення з червоними прапорами, з хлібом і сіллю зустрічало воїнів-визволителів. Другого дня в селищі відбувся мітинг трудящих, на якому створили тимчасовий комітет. Головою його обрано С. І. Костева. Комітет організував робітничо-селянську міліцію, яку очолив колишній член КПЗУ С. М. Яцків. Органи влади, керовані комуністами, відновлювали роботу культурно-освітніх закладів, здійснювали охорону майна, забезпечували безперебійну торгівлю. Комітет допомагав неза­можним селянам, проводив масово-політичну роботу під час підготовки до виборів у Народні Збори Західної України. Депутатом було обрано Д. О. Хомицького. 5 лютого 1940 року тимчасовий комітет було реорганізовано в Отинянську селищну Раду. Отиня стала районним центром.

Органи Радянської влади націоналізували маслоробний, лісопильний і цегель­ний заводи, торговельні підприємства. Безземельні і малоземельні селяни одержали землю, реманент і тяглову силу. їм надано також державні кредити.

В березні 1940 року в Отині було створено МТС. Трактори викликали у селян радісне захоплення. Вже тоді вони приходили до висновку, що ця корисна машина може працювати тільки на великих ланах. МТС обслуговувала 5 колгоспів району, допомагала понад 1020 селянським господарствам обробити землю.

На базі поміщицьких угідь у 1940 році в Отині створено перше радянське господарство. Вже у лютому селяни розгорнули діяльну підготовку до весняної сівби. Виконуючи звичайні сільськогосподарські роботи, вони водночас готува­лися до організації супряг, дбали про допомогу безкінним.

Самовіддано працювали колективи промислових підприємств. Робітники лісо­пильного заводу включилися у соціалістичне змагання й зобов'язалися виконувати виробничі програми достроково, підвищувати продуктивність праці.

Перетворення не обминули культурного життя й охорони здоров'я трудящих. Розпочала роботу семирічна школа, де учні змогли навчатися рідною мовою. У школі було створено піонерську організацію. Дорослі вчилися грамоти в гуртках ліквідації неписьменності й малописьменності. Відкрили 2 клуби, бібліотеку. Кожному трудящому було забезпечено кваліфіковану безплатну медичну допомогу. Почали діяти лікарня, дитяча і жіноча консультація, амбулаторія.

Будівництво нового життя викликало у трудящих Отині нечуваний до цього приплив сил і енергії. Кож­ний прагнув внести свій вклад у спільну справу. Однак тривало нове будівництво недовго — 1 липня 1941 року фашистські війська окупували Отиню. Гітлерівці за до­помогою українських буржуазних націоналістів вчинили криваву розправу над радянськими людьми. За перші 2 місяці вони розстріляли 45 чоловік, а всього за час окупації стратили 730 мешканців Отині, вивезли на ка­торжні роботи до Німеччини 156 чоловік. Фашистські загарбники зруйнували понад 400 будинків, школу, лі­карню, 2 клуби, 10 установ, лісопильний завод, МТС.

Жителі Отині саботували заходи і розпорядження окупантів. 1943 року гітлерівці вимагали облікувати велику рогату худобу. Мешканці вулиці Загребля не виконали це розпорядження. Тоді фашисти насильно забрали в селян усю худобу, кількох чоловік покарали. Люди уникали відправки до Німеччини, часто ризи­куючи своїм життям. У 1943 році сміливці, пробравшись до тюрми, визволили близько 20 заарештованих.

2 квітня 1944 року частини 20-ї гвардійської мотострілецької бригади, якою командував А. X. Бабаджанян, розвиваючи наступ на Станіславському напрямі, увійшли в Отиню. Однак під тиском переважаючих сил ворога вони змушені були залишити селище. В квітні — липні 1944 року біля Отині точилися жорстокі бої. 23 липня 1944 року війська 18-ї армії (командуючий генерал-лейтенант Є. П. Журавльов, начальник політвідділу Л. І. Брежнєв) перейшли в наступ, завдяки якому 25 липня визволено 52 населені пункти і серед них — Отиню.

В ході боїв за Отиню відзначився командир відділення 8-ї стрілецької роти гвардії молодший сержант комсомолець В. І. Возняк, який першим увірвався в се­лище і новів за собою всю роту. Він особисто знищив 5 гітлерівців і навіть поране­ний не залишив поля бою. Героїзм у боях за Отиню виявили командир кулеметної обслуги гвардії старший сержант Левшун, гвардії сержант Томин і гвардії рядовий Ф, І. Дідковський.

Героїчно билася за Отиню й група літаків «ІЛ-2» під командуванням гвардії старшого лейтенанта Г. Стародубцева з 166-го гвардійського штурмового авіаполку. Згодом Г. Стародубцеву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В боях за визволення Отині і навколишніх сіл 330 воїнів Червоної Армії полягли смертю хоробрих. Серед них були представники 13 національностей. 5 листопада 1967 року в селищі їм відкрито пам'ятник-обеліск.

Мужньо боролися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни багато мешканців Отині. За виявлений героїзм 15 бійців нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.

Ще тривала Велика Вітчизняна війна, коли почалася відбудова Отині. 23 і 31 грудня 1944 року відбулися збори селян Отинянського району, на яких ухвалили в найкоротший строк підняти з руїн господарство. 1945 рік був оголошений роком відбудови господарства Отині і району. Вже у перші місяці після визволення в селищі почали працювати маслозавод, радгосп, МТС, лісництво, банк, відновили роботу культурно-освітні заклади, школа, яку 1945 року реорганізовано в середню, лікарня. В лютому 1945 року пущено харчокомбінат.

Однак відбудові перешкоджали банди українських буржуазних націоналістів. Жертвами їх в цей час стало близько 40 радянських активістів. Багато жителів селища добровільно йшли до загонів, які боролися з бандитизмом, допомагали органам Радянської влади викривати націоналістів, вказуючи місця їх перебування.

В жовтні 1948 року понад 30 бідняцьких господарств об'єдналися в колгосп ім. Жданова, а в 1951 році колективізацію в Отині було завершено.

Отинянська МТС одержувала машини з Уралу, Москви, Ростова-на-Дону. Висока технічна оснащеність забезпечила механізацію трудомістких виробничих процесів у всіх 18 колгоспах району, які обслуговувала МТС.

Навесні 1945 року розпочалася відбудова промкомбінату. За післявоєнні роки він перетворився на одне з найбільших підприємств селища. Тут є кілька виробни­чих приміщень, зокрема котельня з трьома паровими котлами, механічна майстерня, електростанція, сушарка, паркетний цех. Механізовано всі виробничі процеси. 1964 року на базі промкомбінату створено деревообробний комбінат, продукція якого, зокрема паркет, надходить у Київ, Харків, Ленінград, Кишинів та в інші міста. З 1966 року основною його продукцією стали меблі.

Тут велика увага приділяється виробничо-технічному навчанню робітників. Всі працюючі закінчують річні курси. Інженерно-технічний персонал підвищує свою кваліфікацію на курсах при тресті «Прикарпатліс», у Києві та Львові. За останні 3 роки 8 робітників заочно закінчили технікум механічної об­робки деревини. 5 чоловік навчаються в технікумах та інститутах без відриву від виробництва.

Багато робітників підприємства, опанувавши новітню техніку, добиваються високих виробничих показників. 13 новаторів виробництва завоювали по­чесне звання ударника комуністичної праці. У соціалістичному змаганні під­приємств тресту «Прикарпатліс» на честь 50-річчя Великого Жовтня комсомоль­сько-молодіжна бригада комбінату, яку очолював комуніст P. M. Ковалів, посіла друге місце і нагороджена Почесною грамотою, грошовою премією та перехідним Червоним прапором тресту «Прикарпатліс» і РК ЛКСМУ. Цьому колективу присвоєно звання бригади імені 50-річчя Великого Жовтня. В 1969 році деревообробний ком­бінат перетворено у меблеву фабрику для виробництва стільців.

За час післявоєнних п'ятирічок повністю механізовано і значно розширено Отинянський цех для виробництва сиру. Побудовано цех кисломолочної продукції, компресорну, котельну, електростанцію. В 1953—1954 pp. майстер цеху І. П. Боднар і старший інженер-технолог Івано-Франківського тресту «Маслопром» О. Беляев розробили технологію виробництва нового сорту твердого сиру, якому присвоєно марку «Станіславський». Він має високі смакові якості і користується великим попитом населення. В сирцеху трудиться бригада комуністичної праці. її очолюс І. І. Данилюк. 1970 року цех приєднано до Коломийського маслозаводу.

За 1954—1960 pp. розширено виробничу площу, споруджено нові цехи в харчо­комбінаті. З 1963 року комбінат входить до складу Коломийського міськхарчокомбінату. Тоді ж в селищі створено міжколгоспну будівельну організацію.

У велике господарство перетворилось Отинянське лісництво. Його площа ста­новить 4,4 тис. га. До 1939 року внаслідок хижацьких методів експлуатації лісів різко зменшилася площа під твердими породами. Низькою була і продуктивність лісів. Після війни докорінно поліпшено порідний стан лісів. На площі понад 1,2 тис. га посаджено цінні породи дерев: дуб червоний, ясен, ільм, бук, модрину, кедр сибірський, бархат амурський тощо. В лісництві організовано лісонасіннєве господарство. Колектив лісництва очолює заслужений лісовод УРСР О. Т. Кріль.

Істотно змінилося сільське господарство селища. Після реорганізації MTG було створено ремонтно-технічну станцію, а в 1963 році — відділення «Сільгосп­техніки», яке спеціалізується на ремонті кормопереробних машин і виготовленні нестандартного обладнання для механізації тваринницьких ферм. Відділення обслу­говує 9 колгоспів і 2 радгоспи, а також школу механізації.

Завдяки поступовому впровадженню механізації і поліпшенню агротехніки, особливо після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, зростала врожайність на артільних ланах, зміцнювалась економіка колгоспу ім. Жданова. В 1957 році порів­няно з 1954 роком врожайність зернових збільшилася на 4 цнт. На окремих ділянках зібрано більш як 500 цнт цукрових буряків з га. Таких врожаїв селяни Отині ні­коли не збирали за капіталістичного ладу.

Сумлінну працю кращих майстрів колгоспного виробництва високо оцінено радянським урядом. У 1968 році 5 передовиків артілі було нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. За вирощення високих урожаїв цукрових буряків ланкова Е. О. Михайлишин удостоєна ордена Леніна. її, колишню наймичку, трудящі Отині в 1959 році обрали депутатом Верховної Ради УРСР.

Зміцненню і розвиткові громадського виробництва сприяло об'єднання кол­госпів, здійснене наприкінці 50-х років. До артілі ім. Жданова приєднали колгоспи сіл Глибокої та Угорників. Колгосп ім. Жданова став великим багатогалузевим господарством. Він має понад 3 тис. га земельних угідь, в т. ч. орної землі — 1970 га.

Особливо успішно розвивалося господарство артілі в роки семирічки. За цей період здійснено механізацію обробітку посівів озимих і ярих культур на 95 проц. їх площі. Було механізовано і трудомісткі роботи на тваринницьких фермах. Ви­росли кадри механізаторів.

З ініціативи партійної організації 1960 року змінено структуру посівних площ. Головне місце в ній належить озимій пшениці, кукурудзі, цукровим бурякам, льону-довгунцю, червоній конюшині. Широко впроваджуються кращі районовані сорти. Сівба зернових провадиться з одночасним обробітком грунту і внесенням мінеральних добрив. Завдяки цим заходам у господарстві підвищилася врожай­ність зернових і просапних культур. Досвід передовиків завжди в полі зору керів­ників артілі. Створено 5 шкіл, в яких виробничим навчанням охоплено 72 чоловіка.

Авангардна роль партійної організації відчувається в усьому багатогранному житті артілі. За рахунок новаторів і передовиків колгоспного виробництва чисель­ність парторганізації зросла з 8 чол. у 1957 році до 80 — у 1969 році. В центрі уваги комуністів, природно, є питання виховання і розстановки кадрів. Комуністи очолюють найбільш відповідальні ділянки колгоспного виробництва: рільничі і транспортну бригади, тваринницькі ферми. Секретарем парткому тривалий час працює колишній наймит, активний учасник колгоспного будівництва А. П. Присяжнюк. У колгоспній комсомольській організації 67 членів ВЛКСМ. В усіх справах вони не відстають від комуністів.

Зросла трудова активність колгоспників після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. В 1968 році навіть за несприятливих погодних умов колгосп зібрав непоганий урожай. Бригада, яку очолює комуніст М. Я. Луцяк, виростила по 20,5 цнт озимої пшениці, по 898 цнт кормових буряків на га. Ланка комуністки Е. О. Михай­лишин зібрала по 203 цнт картоплі та 825 цнт кормових буряків з га. Добре йдуть справи й у тваринників. З 1964 року колгосп спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби і свиней. Зміцнення економіки колгоспу дало можливість перевести в 1966 році всіх членів артілі на грошову оплату. З 1968 року колгосп ім. Жданова перейшов на вирощення льону-довгунця та овочів.

Артіль виділяє значні кошти на будівництво. Споруджуються не лише виробничі приміщення, а й культурні установи. <!--[if !vml]-->
<!--[endif]-->

Постійно поліпшуються умови життя робітників, колгоспників, службовців Отині. Зростає житловий фонд. На початок 1969 року в Отині налічувалося 78 кому­нальних будинків на 170 квартир. Крім того, за післявоєнні роки трудящі селища спорудили понад 380 індивідуальних красивих будинків, покритих оцинкованим залізом, черепицею, шифером. Виросли нові вулиці — Жданова, Калініна, Б. Хмельницького. На головних вулицях розмі­щені середня школа, професійно-технічне училище, бібліотека, будинок культури, лікарня, універмаг, культмаг, філія Держбанку, ощадна каса, заклади громадського харчування, комбінат побутового обслуговування тощо. В центрі селища закладено парк.

Зростає купівельна спроможність трудящих. Лише порівняно з попереднім роком товарообіг селищного споживчого товариства в 1968 році зріс більш як у два рази. Великий попит трудящих на меблі, холодильники, пральні машини, телевізори тощо. Швейні машини, велосипеди є в переважної більшості населення.

Докорінні зміни сталися в селищі і в охороні здоров'я трудящих. В Отині працює типова лікарня на 100 ліжок, яка побудована в 1967 році, поліклініка, дитяча і жіноча консультація, пологовий будинок, аптека, санітарно-епідеміологічна станція та дитячі ясла на 50 місць. З 1955 року діє тубдиспансер на 20 ліжок. Всі медичні установи обладнані сучасним устаткуванням, їх штати укомплектовано кваліфікованими кадрами.

Нині близько 400 чоловік похилого віку одержують пенсії. В умовах старого ладу на постійне бідування і злидні була б приречена багатодітна сім'я В. П. Присяжнюка, яка складається з 16 чоловік. За Радянської влади 14 дітей здобули восьмирічну, середню чи вищу освіту. 13 з них вже стали на шлях самостійного життя, працюють у різних галузях народного господарства. А їх матері П. Я. Присяжнюк присвоєно звання «Мати-героїня».

За роки Радянської влади небаченого розвитку досягла в Отині культура і освіта, зріс потяг трудящих до знань, до науки. За час свого існування Отинянська середня школа видала понад 500 атестатів зрілості. 42 її випускники здобули вищу освіту, з них лише вчителями працює 26 чол., лікарями — 5. Вищу освіту мають сини колишнього бідняка І. І. Михайлишина. Вищу, середню і восьмирічну освіту здобули діти колгоспників П. І. Маланчук, В. В. Слюсаренка. Школа має міцну навчально-матеріальну базу, добре обладнані кабінети, ленінський зал, кімнату бойової слави. Отинянська середня школа — одна з кращих у районі. Працюють також філія Коломийської семирічної- музичної ніколи та середня школа робітничої молоді. 1963 року в Отині відкрито професійно-технічне училище, що готує електромонтерів-монтажників. 16 його випускників уже закінчили вищі учбові заклади.

При бібліотеці і будинку культури на громадських засадах працюють клубна рада, рада бібліотеки, книгоноші, пункти видачі книг, пересувки тощо. В урочистій обстановці 11 жовтня 1969 року відкрито нове приміщення будинку культури. Будинок культури проводить велику масово-виховну роботу серед населення. Тут працюють хор, жіночий ансамбль, драматичний та інші гуртки. Систематично прово­дяться цікаві комсомольсько-молодіжні вечори, фестивалі, вечори запитань і від­повідей, влаштовуються усні журнали, тематичні вечори, диспути, лекції, лекції-концерти тощо. Тепер у кожній хаті можна побачити газету, журнал, книгу.

Багатогранною є діяльність селищної Ради депутатів трудящих, яка спирається на широку громадськість. Понад 170 чоловік працюють у 5 постійних комісіях, добровільній народній дружині, товариському суді, батьківському комітеті, жіно­чій раді. В соціалістичному змаганні сільських, селищних і міських Рад депутатів трудящих області 1969 року Отинянська селищна Рада здобула першість, її наго­роджено перехідним Червоним прапором облвиконкому та обкому КП України.

За роки наступної п'ятирічки Отиня стане ще кращою. Будуть зведені нові приміщення професійно-технічного училища на 600 місць, лукомеліоративної стан­ції, 2 цехи меблевої фабрики та інші. Заплановано провести меліоративні роботи на площі 400 га і побудувати зрошувальну систему на площі 50 га. 1970 року колгосп розпочав будівництво 2 клубів, комплексу тваринницьких приміщень, а в наступні роки планується спорудження льоноцеху, майстерні для ремонту сільсько­господарських машин, 8-квартирного будинку для спеціалістів тощо. Трудівники Отині, відповідаючи на батьківське піклування партії та уряду, докладають усіх зусиль, щоб внести гідний вклад у спільну справу будівництва комунізму в нашій країні.