Отинія - ВЕЛИКДЕНЬ

Великдень – означає великий день, який наступає після весняного рівнодення , коли день стає довшим за ніч. У давній традиції наших предків свято Великодня припадало зразу на першу неділю після Нового року, тобто у першу неділю після 21 березня. Про важливість відзначення цього свята і реліґійний світогляд наших пращурів йдеться в одній давній гуцульській легенді: «... Кожного разу, як коваль намарне б’є по ковадлу молотом, спричинює закутому Арідникові (ворог роду людського, сатана) тугу і сум. Триюда (антипод Святої Трійці) ж, як хтось грішний помирає і потрапляє в пекло, запитує: - Чи пишуть ще писанки на землі ? А чи святкують Великдень ? Бо знає Арідник, що якби діти не ходили у живний четвер за кукуцами (пшеничні або житні перепічки) і не стало б Великодня, то близько було б уже до кінця світа і він тоді виліз би із тих ланцюгів на волю». (М.Васильчук Творення Коломия 1994).

  Писанка – головний атрибут великоднього свячення. Саме зі споживання освяченого яйця-писанки розпочинають Великодну трапезу. У великій урочистості, зі святістю, з молитвами-заклинаннями жінки приступали до цього священнодійства – писали на яйцях (тільки від курки-первістки) стародавні закодовані маґічні знаки-символи. Саме з яйцем наші предки ототожнювали Всесвіт, яке символізує праоснову і є тим єдиним цілим, з якого походить небо і земля, а з середини (жовтка) виникає сонце.  Традиційна писанкарська орнаменталістика бере свій початок з останньої епохи кам’яного віку – неоліту, - зародження знаменитої Трипільської культури – початок цивілізації. Гуцули називали писанку «письмо предвіцьке» (предвічне). Код – орнамент писанки несе у собі втаємничені знання-послання з минулого, де кожен рисунок мав своє значення, а певна сукупність знаків творила зміст писанки – її можна було читати, адже писанка – це і є письмо ! Перевіримо кореневу формулу   словоутворення: «писк» - живий звук; «писок» - голосовий апарат людини (голос-логос-слово); «писачок» - паличка з конусоподібною лійкою для розтопленого воску; «писар-писанкар»; «писанка» - яйце, на шкаралупі якого «пишуть» священне, ідеограмне письмо-послання..., із цього ж кореня походять слова такі як посланець, посол, апостол – носії інформації. Українська писанка – свідок багатьох тисячоліть нашої культури, нашої тотальної писемності (адже писанки писали мало не в кожній хаті), нашої мови: МОВА – праМОВА  - проМОВА – передМОВА – зМОВА – наМОВА - розМОВА...,  українська мова – це не тільки засіб спілкування з людьми, але й засіб спілкування з Богом – МОлитВА. Чи знайдете щось подібне в інших мовах ?...
 
Кажуть, що людина не змінилася з часів Арістотеля (ІV ст. до н.е.). Та, ні , людина не змінилася з того часу відколи вона стала Людиною. Ген людяності – це довговічна програма людства. Але цю програму можна змінити сатанинською програмою підміни понять, дуалістичною свободою вибору без вибору. Вам пропонують вибір між поганим і паршивим, між диким комунізмом і здичавілим капіталізмом, вам дають можливість обрати у представницькі органи або «мурло», або «фуфло», яке, в свою чергу вам обіцяє нескінченні «прориви»... у прірву, життя знецінено Триюдиним «зеленим» папірцем, щедро розцяцькованим масонськими символами. Ваш розумовий вектор проектують на площину вічного блуду: - А що було спочатку: курка чи яйце ?... – Спочатку було СЛОВО!...
 
Слово – інформація, звістка (з уст), зображене в символі для зорового сприйняття в просторі і часі. Cимволи на великодній писанці – це послання з минулого, настанови і заповіти нащадкам усвідомити гармонію Всесвіту, не виходити за межі дозволеного, жити і творити за законами Творця, щоби дати душі шанс усвідомити вічність. На писанках, кераміці та інших артефактах Трипільської доби (понад 7 тис. років тому) найчастіше зустрічаємо солярні знаки (сонячні), символи світла і щедрості, завершення досконалості, безперервним повторенням відродження життя. Сонце – центр і основа небесних просторів. Бог – це світло, а тому сонце є символом Бога.  Етнограф Володимир Шухевич записав на Гуцульщині унікальне за філософським змістом світоглядне уявлення про Сонце: «Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця».  Найбільш розповсюдженим солярним знаком є свастика – знак сонця і вогню, символ добра, удачі і процвітання, символ величі Бога, символ Святого Духа. Світ живе за свастичним принципом від мікрокосмосу до макрокосмосу: молекули адгезії (щеплення) клітин утворюють ембріон, шляхом сполучення між собою у формі свастики – (початок життя), вигляд свастики має 4-секторна структура магнітних полів навколо Сонця, такий же вигляд має наша та інші галактики. Біолокаційні досліди показують, що знак свастики випромінює позитивну енергію у всьому спектрі частот людського організму. Понад 80 відсотків інформації людина отримує за допомогою зору (Краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути).  Орнаменталістика давньої гуцульської писанки – органічна складова частина психіки людини, і неважливо, чи пише вона ті символи, чи розглядає: – вона налаштовує власні ритми на одну хвилю з тими, за якими живе Всесвіт. Недаремно китайський філософ Конфуцій (V-ІV ст. до н.е.) сказав: - «Світом керують не правителі і їхні закони, а знаки і символи».  


 Невід’ємним сакрально-ритуальним атрибутом усіх свят річного циклу нашої хліборобської нації являється дар неба і землі – хліб. Не земля родить, а небо – говорили наші предки, адже, без сонячної енергії і без «хлябів небесних» (дощу), земля не зродить хліба насущного. А у Григорія Сковороди,  це ще й поєднання двох фундаментальних категорій – матерії і часу – «В полє пшеніца годом родітса». Жито – це життя.

 Центральним атрибутом великоднього кошика є хлібина, яку ми сьогодні називаємо паска. Слово «паска» - одна із назв давнього арійського походження, походить від двох слів «пас» - подача, перехід, Спас, Спаситель, порятунок і «Ка» - душа, отже смислове навантаження цього слова несе у собі природовідповідність весняного циклу – оживання і пробудження природи. А ось -  «пасха» - гебреїзоване слово (перероблене з нашого), і означає  – перескочки, перехід – (pesach) – песах – означає не жертовний хліб, а жертовне ягня. Про юдейське свято Пейсах читаємо в Біблії, в книзі «Вихід» (121-51): «І сказав Господь (Ягве) до Мойсея й Аарона в єгипетськім краї, говорячи: «...Скажіть усій ізраїлевій громаді... нехай візьмуть собі кожен ягня.., і заколе його.., і нехай візьмуть тієї крови, і нехай покроплять на обидва боки одвірки... І перейду я тієї ночі в єгипетські краї, і повбиваю в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини.., і побачу я кров і обмину вас... І сказав Господь (Ягве) до Мойсея і Аарона: «Це постанова про пасху: жоден чужинець не буде їсти її.., і кожен необрізаний не буде їсти її». (Вихід 1243 і 48). З цього біблійного сюжету ми дізнаємося про «божественний» погром ґоїв у Вавілоні, де бог «перескакував», оминаючи помазані одвірки правовірних юдеїв. Цей сюжет став підгрунтям для відзначення свята юдейської пасхи – Пейсах, а хлібним символом цього свята став опріснок (замішаний на воді і муці без жодних добавок), який називається «маца» - походить від нашого слова «мацька» - рідке тісто, опара.
 
 Справжня арійська назва великоднього ритуального хліба – дора – Дар землі і бога сонця Ра. Саме таку назву декілька тисячоліть мала нинішня паска. Посудина для свячення  великодних дарів називалася дорінник. Дорінники виготовляли із соснових клепок боднарським способом, циліндричні за формою з незначним розширенням до верху. Ще на початку ХХ століття ці слова (дора, дорінник) зафіксував знаменитий дослідник Гуцульщини -  Володимир Шухевич. Від інших ритуальних хлібів дора відрізняється наявністю на ній солярного символу – свастики у вигляді прописної букви «г» зі спірально закрученими кінцями, який називається «великодник». При накладенні двох «великодників» твориться хрест-свастика (Юрій Боберський «Арійська сучасність Гуцулії» Микуличин 2009 (7517).  
 Сьогодні на Гуцульщині, на жаль, майже забуті слова «дора», «дорінник». Мешканець села Татарів з урочища Женець Стефурак Федір Петрович 1932 р.н., дорінник, що лишився йому у спадок від діда-прадіда називає «пасковец». Мешканка села Дора (передмістя Яремча) Петращук Анна Петрівна 1942 р.н. не чула що то є «дора», але паски випікає зі свастикою. Інші старожили села Дора розповіли що назва їхнього села походить від імені якоїсь жидівки Дори Хайкіної, яка там колись самовіддано трудилася на «тяжкій» корчмарській ниві. При випадкових зустрічах зі священниками різних конфесій, на запитання що таке «дора» - останні співчутливо кивали головою по діагоналі. Відповідь отримав від священника УАПЦ о. Ігоря Приймака: - частина просфори (проскура – хліб для причастя), що залишилась від «Агнця» називається «Антидор - Дор» - те що напроти «дори». (В даному випадку проведено заміну слова «дора» на слово «агнець» (ягня). Приблизне тлумачення я отримав від мешканців села Яблуниця. Отинієць Володимир Ботюк, випускник духовної семінарії, журналіст, зазначив, що слово «дора» в якості причастя поширене на Гуцульщині і Буковині. Слово «Антидор» зафіксовано у церковній літературі: - (Юрій Федорів «Пояснення Церковних Богослужень і Святих Тайн» Торонто 1976).  Ще одна назва Великоднього свячення – Артос – частинки хліба, який роздають у церкві мирянам на Провідну неділю під час миропомазання (о. Павло Белзюк УГКЦ с.Угорники). Артосом греки називали хліб, який завозили з Артанії. Арта-Артанія, Куявія і Славія – державне утворення українських земель докняжої доби, згадується арабськими і перськими істориками і географами у 8-9 ст. н.е. Слово «дора» теж знаходимо у географічних назвах: Дорна-Ватра (тепер Ватра-Дор), Дорна-Кандрени – буковинські села, тепер у складі Румунії. м. Дора-Міттельбау (ФРН), м. Дору-Літораль (Португалія).., а також в іменах: Дора, Дорка, Ісидора, Дорко, Дорик (Теодор), які розповсюджені як у нас, так і по інших державах. А ще таку назву мало потужне арійське плем’я, що селилося в Карпатах – дори, доряни, дорійці. «Дори, що наїхали на Гелладу (Грецію в 12 ст. до н.е.) з-за Дунаю, були дуже войовничі. Вони мали кращу – не мідяну чи бронзову, а залізну зброю і були на конях. Дори зруйнували Мікени й інші міста та оволоділи цілим півостровом. Про цей їх наїзд написав історик Тукідит». (Володимир Паїк «Корінь безсмертної України», Львів 1995). Згодом у 9 ст. до н.е. у Лаконіці дорійці утворили державу-поліс під назвою Спарта. Після Пелопонеської війни 431-404 рр. до н.е.
Спарта встановила гегемонію над усією Грецією. Таким чином дори стали одним із основних грецьких племен. На відміну від решти грецьких племен дорійці відрізнялися суворою військовою дисципліною, відвагою (згадаймо подвиг 300 спартанців), стійкими родовими традиціями, гордістю та простотою життя. (Сергій Наливайко «Етнічна історя давньої України» Київ 2007). З часом дори адаптували вищу мікенську культуру: доричний ордер – один із трьох давньогрецьких ордерів, в його стилі у 6 ст. до н.е. збудовано храм Артеміди (одне із семи чудес світу); дорійський лад – один із семи різновидів діатонічних ладів народної музики – октавний звукоряд від ноти «Ре» до «Ре». Цікаво, що в бесіді з відомим музикознавцем, викладачем Коломийського педагогічного коледжу – п. Михайлом Тимофієвим зазначено, що улюблена тональність весільних музикантів Галичини - ре-мінор (паралельна – фа-мажор), у якій виконують коломийки та іншу народну музику. А весільні акапельні ладкання, дружки і свахи безпомилково розпочинають у тональності ре-мажор (ну, так, як би їм хтось до вуха причепив камертон). В тій же тональності дівчата на церковному подв’ї виконують обрядові великодні гагілки-гаївки. Історія – це та ж музика: її можна вивчити, розповісти, а потім – забути. Але можна знайти ту мелодію, пізнавши яку, не забудеш потім ніколи жодної ноти у величезному творінні, яким є історія України (Євген Афанасьєв).

 Видатний дослідник світової міфології Дж. Кемпбелл називає Україну важливою міфоґенетичною зоною планети. Вивчення археологічних знахідок дозволило йому стверджувати: «... дуже важливий зразок свастики, найранішої, що нам відома, знайдено біля Києва в Україні, у Мізині, він викарбуваний на фігурці летючої птиці, зроблений із мамонтової кістки. Цей символ асоціюється в буддистському мистецтві з духовним летом Будди...» А Роман Багдасаров у книзі «Свастика: священный символ» (Москва 2002), порівнює цей символ із Символом Святого Духа. Свастика, як символ Сонця і величі Бога присутній не тільки в релігійних культах індоєвропейських народів, але й у індіанців доколумбової Америки.   

 Арійські племена, що розселялися із праукраїнського «расотворчого казана», несли на нові землі свою культуру, світогляд, релігію. Ім’я арійського бога Ра на нових землях піддавалося метаморфозам, так зокрема в Індії – Рама, в Персії – Мітра, з часом, у нас – Сварог, Радогост. Ім’я бога Ра (в первісному вигляді) було занесено в Малу Азію.
 Ра – в давньоєгипетській міфології та релігії – бог Сонця, що вшановувався як творець світу, цар, батько богів. Центр його культу в 4 - поч. 3 тис. до н.е. було місто Геліополь (давньоєгипетське Іуну – що означає назву місцевого божка Західного Сонця). З посиленням 5 династії Стародавнього царства (розпочали правити близько 2750 р. до н.е.), яка походила з Геліополя (Сонячне місто), Ра став головним богом пантеону, а його культ набув загальноєгипетського характеру.
 У 13 ст. до н.е., за правління фараона Рамзеса ІІ в Геліополі збудовано новий храм богу сонця Ра (прямокутний в плані, з відкритим подвір’ям, із святилищем та обеліском заввишки двадцять п’ять метрів).


У 30 році до н.е., у рік смерті останньої цариці Єгипту – Клеопатри (69-30 рр. до н.е.), та підкорення Єгипту Римові, за наказом римського імператора Авґуста Октавіана (63 р. до н.е.-14 р. н.е.), геліопольський обеліск доставлено до Риму, де його встановлено в центральній частині Римської імперії.

 25-метровий обеліск з єгипетського міста Геліополя стоїть сьогодні в центральній частині площі св. Петра у Ватикані, і є своєрідним центром католицьеого світу. Обеліск увінчаний хрестом, в нижній частині напис: «Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat» (Христос перемагає, Христос повеліває, Христос царює).

 Після Візантійського періоду місто Геліополь отримало нову назву – Баальбек – назва походить від тюрського слова бек – володар і Баал (Ваал) – бог Сонця, родючості, вод і війни. Сьогодні Баальбек – складова Лівану. Ось такі метаморфози сонячного символу і Слова.
 Від великоднього сонця розпочинається предвічне Нове Життя, яке народжується і розвивається за законами Всесвіту. А раз є Закон, то безумовно і є його Творець.

Михайло ХАВЛЮК  
17 квітня 2009 року