Неоціненний дар

Неоціненний дар

1
Не знаю чому так тихо... Чи це місце – єдиний куточок, де усе живе своїм вибором, водночас і не випромінюючи жодної надії на повернення, чи, можливо, просто природа чарує, адже це єдине місце, де ніхто не смітить аби де, адже тут не те, що заборонено, а просто гріх...
Мабуть уже зрозуміло, що це місце – цвинтар. Відразу пригадуються слова найталановитішого українського актора ХХ століття – Івана Миколайчука. Людина із досить важкою долею набирала натхнення не як сучасні письменники, випиваючи все горюче і викурюючи плантаціями сигарети. Відомий актор любив три місця: ринок, вокзал та цвинтар. Перші два місця любив тому, що лише там міг дізнатися якусь нову історію, вивчати людей та просто за ними стежити. Звучить патетично, навіть дещо маніякально, але це мистецтво. Його не кожен зрозуміє. Коли ж І.Миколайчук щось нове для себе дізнавався, він все досить довго виношував у собі, обдумував, немов В.Стефаник, а вже потім і писав. Але не обходилося тут без містики. Тим, хто хоча б якісь фільми цього актора бачив, розуміє, про що іде мова. Сам І.Миколайчук, як особистість, мабуть і взяв у свою основу образ «дивного» і в цьому правильного генія, щоб передати людству свій типаж – загадкового філософа. Очевидно найбільше він любив саме третю музу – музу вічності, яку міг зустріти лише на цвинтарі. Єдине місце, звідки інколи не хочеться іти, проте з гіркістю пливуть імпульси в головному мозку, коли розуміється, що колись це буде наш єдиний дім, де байдуже, чи ти був багач, чи бідний. Усі ми створені із глини, в глині й будемо, коли душа покине нашу оболонку…
Проте це пізніше. Треба радіти зараз, кожну мить, поки ще є можливість. У дитинстві, чуючи від рідних: «Завтра буде видно, треба дочекати», я кепкуючи відповідав: «Дочекаємо. Ще й як!» Проте коли вперше доторкнувся до холодного тіла, яке колись гріло теплом та ласкою, захищаючи маленького хлопчика від бід, я зрозумів цінність цих слів: «Треба дочекати…»
Чомусь вкотре, поприбивавши біля могили бабусі, яка з ніжністю через умілі штрихи молоточком майстра дивиться на мене із чорного граніту, згадав я і про другу людину, з якою ще торік розмовляв, слухався необхідних порад.
Ніколи спогад душу не полишає. Я все ніяк не можу забути той живий погляд, ті добрі очі, той життєрадісний характер, який мав Дмитро Михайлович. Інколи подумаю про нього, згадаю його поведінку, манери, веселий настрій, і в ту ніч лише закрию на мить очі, а переді мною він, такий, яким я його і запам’ятав: веселий, щасливий, усміхнений, але… Не так багато я його пам’ятаю, проте, судячи по теперішньому моєму віці, це і так багато.
Для багатьох людей Дмитро Михайлович був духовним батьком, який ніколи не тратив свій час дарма, присвятивши себе такому важкому, такому, частково, невдячному мистецтву. Пісня – це голос душі. І ким би ти не був, маєш це усвідомити для того, щоб не віддати себе бездарсву, вульгарності, божевіллю.
Тремтить навіть думка, коли задумуюсь над тим, хто, здавалося б, був для мене не просто диригентом чи регентом, а духовним дідусем. Пестливо так і ніжно хочеться поговорити з дуже далеким моїм родичем, але рідним духовним дідусем. Я так хотів прийти до нього в оці його останні дні, поговорити з ним. Мені казали люди, що він не хоче бачити нікого, щоб не бачив ніхто його муки. Я молився. Розумів, що тут лише це поможе, тому надіявся. Приходив у неділю до церкви, ставав на своє місце баритона-баса, і дивився на молодого диригента, до якого ще не зовсім був звик. Все там стояв Дмитро Михайлович і немов той двигун давав рух церковному хорові. Пізніше прийшла нова заміна, і ті замінювали одне-одного під час служби Божої. Дмитро Михайлович останнім часом підбирав все нові партії хорових пісень, і часто через це сильно засмучувався, коли якась партія видавала неправильні ноти. Хто-хто, а Дмитро Михайлович це добре чув. Навіть якщо бас, який має переважно низькі ноти не подасть потрібну тональність, це Дмитро Михайлович не міг так просто оминути. Як йому це вдавалося?... Нехай, що він мав за спиною музичну освіту, керував багатьма хорами, проте кожного разу, коли він приходив на репетицію, бодай навіть на тих півгодини, він твердо знав де може та чи інша партія помилитися, тому кілька разів повторював той уривок, який все-таки мали хористи заспівати бездоганно. А як створити хор, коли серед учасників одиниці мають музичну освіту? Решта є простими людьми, які кожного дня на різних роботах заробляють собі на життя, і кожної неділі об’єднуються духовно із своїми ангелами, співаючи за священиком літургію.
Я в церковному хорі із 10 років співаю, хоч із матір’ю ходив уже із двох рочків на хори. Богдана Лиска я не пам’ятаю, а ось саме Дмитро Михайлович у десять років сказав мені стати у тенори і співати. Ще не маючи перехідного віку, я лише уявляю як Дмитро Михайлович слухав мій пискливий дитячий голос, який більше нагадував виття, ніж спів. Я ще не знав де я, що роблю, для чого. Для мене тоді існували ванільно-рожеві мрії про прекрасне дитинство, залицяння до дівчат, хлоп’ячі витівки. Де я міг подумати, що коли стаю співати у церковному хорі, мій ангел пробуджується і стоїть, склавши до молитви заду мене руки, і молиться, так щиро, ніжно, ввічливо, промовляючи слова до херувимів, а ті до Бога?... Я аж у старших класах почав усвідомлювати, що я роблю, коли співаю церковні пісні. Яка ж це велика відповідальність перед Богом.
Якщо скласти родовід, який я навмисне досліджував до своєї прапрабабусі (дідусевої бабусі), то Дмитро Михайлович був моєї бабусі рідної старшої сестри чоловіка сином двоюрідного брата. Заплутано, проте я усе розумію. Далеко, проте для мене досить рідно. Тета Марина, сестра моєї бабусі, була красивою і мудрою жінкою. Рідний брат її чоловіка Василя Михайло Мачошак, був простим робітником, який знав своє ремесло. Це був веселий чоловік, який на вечорницях умів гарно танцювати і прекрасно співати. Дівчата мріяли про Михайла, проте той не хотів з усіма крутити, як зараз традиційно, романи. Батько Дмитра Михайловича дуже рано помер, тому майбутній митець знав, що таке рости без наставника.
А пригадую я 8 січня 2000 року. Я не знаю чому я пам’ятаю цей день, проте ця дата досить символічна. Саме тоді виповнився пенсійний вік мого дідуся. Зійшлася уся родина як із боку дідуся, так і бабусі. Пригадую свято, на якому я радів гостями, які приносили дідусеві коробки з цукерками. Так і знищив раптово я був цілу коробку «Пташиного молока», що ледь не дістав якоїсь хвороби. І тут, хоч дідусем не був запрошений, проте бабуся постаралася з цим, прийшов урочисто Дмитро Михайлович із дружиною Марією. Вони скромно сіли біля вікна і телевізора, саме біля дідуся. Звісно, була випивка, співи, їжа, проте все було якось не так, як повинно. Я не все пам’ятаю, адже що міг у шість років пам’ятати, проте точно пам’ятаю, як Дмитро Михайлович почав вигравати мелодії на своєму акордеоні, і під супровід ніжного музичного інструменту свято немов ожило. Дідусевою колисковою була від матері народна пісня «Ой чий той кінь стоїть». Я пам’ятаю, коли Дмитро Михайлович без жодних нот майстерно грав і цю, і інші мелодії пісень. Не пам’ятаю лише чому, але під час однієї із пісень я заплакав. Лише пам’ятаю, що мені було дуже прикро, коли грала мелодія, яку досить довго та ніжно грав Дмитро Михайлович. Він немов був тамадою на цім дню народженні. Люд не сидів і хвилини, а навіть до пізньої зимової десятої години вечора співав і веселився. Здавалося, що як можна у селі на День народження веселитися? А справді можна, коли є керівник. Дмитро Михайлович оживив свято. Поки він не зайшов до хати, усі пили та їли приготовлену їжу бабусею та її дочками. Вони, високі голосами сопрано, дуже, як артистки, подобалися Дмитру Михайловичу. Він відчував своєрідну спорідненість, тому хотів просто, як безпосередньо далекий родич, допомогти їм вирватися у артистки. Проте моя матір не мала, як і її сестра, вищої музичної освіти, тому про кар’єру співаків годі було й думати. Мати ж пішла у 1995-му році у церковний хор Різдва Пресвятої Богородиці селища Отинія, де саме уже хором керували Дмитро Миколайович Глухий та Дмитро Михайлович Мачошак, із засновником хору Лиском Богданом Петровичем.
Я навіть із Дмитром Михайловичем тоді, на дідусевому Дні народженні, грав у шашки. Я радів, коли вигравав у Дмитра Михайловича, навіть не підозрюючи, що той мені піддавався. Наївним я був тоді. Без Дмитра Михайловича гості б, як це завжди буває, напилися, поїли, поспівали кілька пісень, і розійшлися б. А сусіди чули свято, що лунало у нашій хаті, тому просто прийшли подивитися на хвилинку, уже навіть думаючи, що ми якесь весілля справляємо. І це на Коляду? Але сам Дмитро Михайлович запрошував гостей, не знаючи, що ті просто зайшли на хвилинку, і сусіди відразу ставали гостями, уже після свят давши невеличкі подарунки дідусеві, за святкову Коляду нового тисячоліття. А все завдяки Дмитрові Михайловичу, який не бажав, щоб на святі сумували. Що-що, а День народження – це світле свято, особливо якщо завтра людина рахуватиметься пенсіонером. Так і вийшов останнім з хати Дмитро Михайлович, несучи добрих два кілометри, у жахливий мороз і хуртелицю важкий акордеон до свого дому. Добре, що хоч лише два кілометри, проте все одно важко було іти тоді, а таксі у селі ще не було. Він ішов тими великими снігами, із своєю коханою дружиною, просто за «дякую» створивши свято моєму дідусеві та його гостям. І звідки він знав, що гості саме цих розваг хотіли?...
Мені досі соромно, як одного разу, десь у вісім років, я запитав у Дмитра Михайловича, чому в нього на руках червоні плями? А той так похилив сумно голову вниз, подивився на руки, а потім весело мені відповів: «Та я борщ у дитинстві розлив собі на руки і не відчистив». Це вже потім від моєї бабусі я дізнався, що під час війни, матір Дмитра Михайловича сильно налякалася вогню від палаючої хати, і цей страх глибоко затаївся в її свідомості. І пізніше були сильні пожежі в селі, і цей страх, у вигляді невеличких плям на шкірі руки передався при народженні Дмитрові Михайловичу. Я глибоко цього не досліджував, проте знаю уже, що це цілком можливо, адже буває часто так, що у двадцять років люди уже сивіють. Це їм передалося по генах батьків через страх, які колись батьки пережили психологічно. На батьків це суттєво не вплинуло, проте діти відчують, пізніше, цей страх на собі. У Дмитра Михайловича цей батьківський страх був уродженим. Прикро, що, будучи дитиною, я таке безглузде питання задав. Але добре, що він так весело мені відповів.
2
Досі не віриться… Майже 5 років тому я втратив свою бабусю Анну. Вона пробудилася о 4-й годині ранку, від сильної духоти і серцевого болю, а вже о 4:25 її тіло впало миттєво на землю, без признак життя. Так, як тоді, я ще не плакав. Я хотів утамувати у собі цей розпач, адже я ж мужнів, проте не міг. Сльози самі лилися і лилися. І ось, уже, здавалося б, дорослий хлопець, який закінчує інститут, який мужніє, сильно закохується і через це ще більше розчаровується у коханні, але вдруге я так плакав на похороні Дмитра Михайловича. Гарно звучить у фільмі «Ати-бати, йшли солдати» одна фраза: «Чоловік не плаче, він засмучується». Мені тоді байдуже було, що про мене подумають інші люди. Навіть якщо це звучить принизливо, як для чоловіка, проте я дійсно плакав, через засмучення.
Пригадався похорон покійного Петра Кінащука, якого я бачив живим за життя лише 3 рази. Це наш отинійський патріот, поет, директор школи і директор інших поважних посад області, який любив наш отинійський хор і глибоко поважав його. Цей відданий чоловік помер від раку. Я тоді вперше, співаючи похоронні пісні, побачив людину, яка погасла від великої недуги. Скільки прекрасного я знав про цю людину, а так важко він пішов із цього світу. Пам’ятаю як Дмитро Михайлович нас тоді довго готував піснями до цього похорону. Він глибоко співчував сім’ї , яка прощалася із своїм наставником, і час від часу плакав, проводжаючи в останню дорогу свого вірного друга, колегу.
Чи знав тоді Дмитро Михайлович, що подібне чекає на нього?... За що таке йому випробування? Хіба мало Дмитро Михайлович молився Богу і зробив для Нього? За чиї гріхи він так мучився? Я не міг стриматися і розплакався на його похороні, як плакав у бабусі. Я винив і винив себе, розуміючи, що ні в чому не винен, але винив себе, що не провідав ще його за життя. Він лежав у вишиваній сорочці й піджаку, холодний і сумний. Дух мені відбирало, у молитві трішки навіть забувся, у голові спогади, як раптом сум, відчай і сльози. І лише одне питання, відповідь на яке я ніколи не дізнаюся: «Чому?...»
Важко думати, важко представляти, важко згадувати, але найважче писати. Сотні параноїстичних думок рояться в голові, і як хоча б одну із неї витягти? Так і не поблагословив Дмитро Михайлович своїх онуків, яких любив найбільше. Часто шкільний автобус їхав у напрямок тієї вулиці, де проживають онуки Дмитра Михайловича, проте кожного навчального дня, навіть уже не маленьких онуків, Дмитро Михайлович своєю «Ладою» підвозив до школи, щоб ті не тратили сил на дорогу. Чи мороз чи сонце, а Дмитро Михайлович їх підвозив. Він справді дарував їм свою любов і ласку, щирість і тепло, але так і не бачив їхнього весілля...
Пригадую одну із наших поїздок із церковним хором. Я уже стояв серед басів і був у колективі молодих хлопців, трішки старших за мене, яким також прилучив любов до церковного співу Дмитро Михайлович. Ми співали зазвичай дві пісні: «О, соловію!» та «Вже вечір, вечоріє». Одним із головних номерів концерту були окремі пісні сімейного гурту Дмитра Михайловича «Мачошаки», де ті виконували лемківські, українські й італійські пісні. Цей гурт представляв цілу співочу сім’ю від онучки до дідуся Дмитра. Так приємно було стояти за сценою і спостерігати збоку за цим дійством. Обривається прикрістю струна душі, коли подумаю, що… що головний представник уже не ходитиме із акордеоном по сцені та не допомагатиме своїм рідним співати…
Бракує його в нашому хорі. Повірте, але сильно бракує. Я виріс в цьому хорі. За останні десять років хор став для мене місцем, єдиним світлим місцем, звідки мені не хочеться іти. Зараз в нас свої проблеми, часті сварки, про які б мені не хотілося розповідати. І все я частіше дивуюся, як Дмитро Михайлович давав цьому всьому раду? За лічені хвилини із монотонного балагану, який інколи міг виникнути серед різних точок зору та численних пропозицій, відчувалося, що він тут справді керівник, а його слово навіть старші за нього чоловіки беруть до уваги.
Така водночас проста, але і водночас загадкова особистість, талант якого неможливо розгадати, але можливо побачити у кожній його дитині, внуках. Погодьтеся, але виховати дітей, щоб вони пішли за батьком, а тим більше щоб ті виховали своїх дітей, які б пішли стежкою їхнього дідуся, є просто нереально. Дмитро Михайлович ніколи нічого не робив "на показуху". Я це точно знаю. Він занадто багато віддав себе мистецтву, поплатившись найдорожчим. Чому за мистецтво завжди треба платити?...
Романтик по життю, він пишався і возвеличував своє кохання, свою Марію, жінку із ім'ям Богородиці, жінкою, в яку був закоханий не менше, як Данте в Беатріче, щоправда для Дмитра Михайловича ця любов була істиною, справжньою, яка відганяла пелюстки платонічної нерішучості, в страсі перед майбутнім. Це велике щастя, якщо жінка не лише підтримує чоловіка, але і допомагає йому. Певна річ, що життя не було шите в них білими нитками, і, як у кожній подружній парі, час від часу мусили траплятися якісь недоліки. Проте цього на люди вони не показували ніколи. Так лагідно, часом він звернеться з якимось проханням до своєї коханої, а та бачачи, що Дмитрик потребує її допомоги, не відповідала збайдужіло: "Та зараз...", а намагалася йому підіграти, щось кумедне витворити, щоб в очах присутніх це не виглядало "подай", "принеси", а якоюсь цікавою сценою, яка написана золотим пером долі. Таке кохання зараз рідко побачиш. Навіть не знаю, що повинен я сам зробити, щоб хоч щось подібне відчувати в своєму житті...
Дитина війни, проте ніколи я не бачив у його очах нарікання. Він був по життю оптимістом.  Дивлюся на його профіль обличчя, і без гіперболи нагадує він мені як фізіологічно, так і духовно Григорія Вірьовку. Навіть порівнявши Дмитра Мачошака із Григорієм Верьовкою можна знайти багато спільного, зокрема глибину народної пісні, її вишукане оздоблення, особистісне аранжування. Навіть прожив Дмитро Мачошак майже так само, як і Григорій Верьовка, щоправда другий став значно відоміший, отримуючи при цьому світову славу на віки.
3
У житті кожної людини, хто добре знав Дмитра Михайловича і слухався його порад, він залишив великий слід. Одного разу їду в автобусі, а якісь незнайомі мені люди говорили про різні події, плітки. Компанія була із трьох людей. Раптом вони почали говорили про Дмитра Михайловича, спочатку дещо критично, вважаючи, що він не міг керувати багатьма колективами, адже мусив десь брати кошти, щоб оплачувати кожен талант. Що вони не хотіли там придумати, що не брали до уваги, але через деякий час немов схаменулися, немов зрозуміли, що п’ятихвилинних їхній спір думок безглуздий. Один із них так і мовив: «Та що ми, хлопці, вигадуємо!? Мачошак створив хори, а знаючи які то хори, його запрошували на різні концерти по районі та області. Лише що вартує церковний хор?!…Таки Мачошак зробив більше, ніж хто інший в районі. Ану зараз нехай молодь спробує створити хор. Та нічого у них не вийде. Це у Мачошака було в крові. Жаль, що уже не матиму можливості з ним поздоровкатися, потиснути його мужню руку…»
Я ледь не пустив сльозу. Досить важко це чути, адже це мовив старший чоловік, який добре знав та поважав Дмитра Михайловича. А таких людей є сила-силенна. Лише згадати похорон. Немов уся Отинія та навколишні села прощалися із ним, грав оркестр, співав церковний хор похоронні пісні, які ж і навчив їх Дмитро Михайлович. Так він нервувався, коли ми якось неправильно співали свої партії цих пісень, особливо «Чуєш брате мій…» А на похороні якось усе вийшло легко, спокійно, без помилок, немов душа Дмитра Михайловича слідкувала за хором, а всі хористи боялися сфальшувати. Любили та поважали Дмитра Михайловича, адже всі, без виключення, плакали.
Часто буває, що на похоронах говорять різні непотрібні речі, наприклад: «Ой, Ганько, та як ти добралася?», чи «Йой, як же хата файно помальована в цього ґазди!», але на похороні Дмитра Михайловича навіть по фотографіях можна помітити, що всі плакали, проводжаючи в далеку дорогу людину, хід життя якої не був марним.
І ось уже минув рік…Стою біля могили Дмитра Михайловича, молюся, запалюю свічку в лампадці…Попереду мене фон Отинії, ззаду видніється церква села Глубока, покутський та лемківський край. На високому пагорбі, який назвали новим цвинтарем, досить тихо. Вдалині чути шум машин, але це не шкодить…Лише фотографія повідомляє хто тут похований. Скільки б не дивився на фотографію, в різний проміжок часу так немов і самі по собі виринають сльози, але щира фотографія Дмитра Михайловича не дозволяє цього зробити. Він так не любив сльози. Інколи розуміючи, що йому залишилося не довго, дякуючи всій церкві, що парафіяни збирали гроші на його лікування, він сам інколи пускав сльозу, з гіркотою в серці розуміючи, що це принизливо для нього, щоб церква збирала йому на операцію. А він так хотів жити. Доньки з дружиною відразу заспокоювали батька, щоб той тримався, не плакав, а той подякує людям, скривиться, візьметься руками за боки, які сильно його боліти, та й відійде вбік, щоб люди не бачили його хвилини слабкості, щоб запам’ятали його усміхненим, бадьорим, життєрадісним.
Навіть після шкідливої хіміотерапії він обдзвонював хористів церковного хору, просячи прийти на репетицію, доспівати пісні, правильно вміти їх виконувати. Було видно зміни, колір шкіри, глибокі зморшки на чолі, та навіть сивуваті вуса, але не міг він змиритися з недоліками у виконанні пісні. Він був досить педантичний в цьому плані.
Я згадую біля могили його багато яскравих моментів. Навіть сів би збоку і почав їх описувати, але це вже не будуть спогади. Справжніми вони є, які назавжди залишаються із людиною, в її окремому мікрораю. Кожен із нас має свій окремий рай, сповнений лише радісними моментами, які відбувалися в нашому житті. Ми цей рай побачимо колись, коли пролунає наш звук трембіти, тому повинні ми радіти, побільше приймати позитиву в наше життя, сповнювати його яскравими митями, подіями, поїздками.
Та й самому мені вже не хочеться плакати, сумувати. Пам’ятаю, коли вперше я подивився смерті в очі, майже два роки тримаючи в серці глибоку жалобу, до мене підійшов Дмитро Михайлович та мовив:
«Ти це дуже погано робиш. Я знав твою бабусю, слухав колись її пісень та інколи їх записував. Коли ти сумуєш за кимось, ти автоматично не відпускаєш ту людину. А їй таким чином є важко. Вона приходить у твої сни, руйнує твої фантазії, а коли ти прокидаєшся, виходиш із підсвідомого стану, ти розумієш, що це лише ілюзії. Чим більше ти ними житимеш, тим менше ти адаптуватимешся у житті. Не відпускати людину та весь час шкодувати за її втратою – це гріх. Смерть – це не кінець, це лише початок. Людина сама творила протягом життя свій початок, тому сторонній жаль їй заважає бути там, де людина радіє. Не забувай, що ти сам твориш свою долю, своє життя. Не забувай, що коли ти співаєш в церкві чи молишся – свій ангел молиться із тобою. Колись ти згадаєш мої слова. Можливо мене вже тоді не буде, але я хочу щоб ти знав, що я ні за чим не жалію. Я робив те, що мені подобалося. Але нічого в мене б не вийшло, якщо б я не молився. Різне бувало, різне я бачив, але не зламався. Мені і погрожували, і грозили тюрмами, але треба ставитися до життя простіше. Ти ще нічого не бачив у житті, а вже втратив до нього зацікавленість. Не роби цього. Завжди молися та відчуй Божу ласку в своєму серці. Відчуєш талант, своєрідний подих Бога у свою душу, твори для Бога. Ти не такий, як решта, тому залишайся таким і надалі. Будь людиною, чесно та щирою. Тобі таким буде важко жити, ти матимеш ворогів, заздрісників, але і сенс життя людини полягає в тому, щоб бути із Хрестом все своє життя, щоб після твого життя Він сам тебе прийняв до Себе. Ніколи ні за чим це жалій. А на все, коли тобі воно здалося чорним, обтяженим, важким – інколи просто посміхнися. Хоч трішки радій у своєму житті, бо воно таке коротке…»
Дякую Вам, Дмитре Михайловичу, що навчили мене не здаватися. Скільки б мені Бог не відміряв життя на цій землі, я пам’ятатиму Ваші духовні уроки, а інколи і лекції життя. Що б мені життя не підносило кожного дня, навчуся із Божим повчанням усе приймати та розуміти. Дякую, що неоціненний дар вселили в мою душу. Поклін Вам за те, що навчили мене вірити та надіятися на краще.
  
 Автор: Назарій Андрійчук