«Джерельні дзвони» надрукували вірші 11 авторів з Отинії
Володимир БОТЮК
Перше колективне видання письменників-традиціоналістів з Коломийщини під назвою «Джерельні дзвони» вийшло друком ще у 2001 році. Ініціатором, упорядником та літературним редактором цієї книжки-серії є вчителька Ковалівської середньої школи Марія Боєчко, яка також є авторкою етнографічної монографії «Весільні барви». З того часу минуло вісім років і тогоріч в нашому селищі з’явилася чергова збірка поетики з вищезгаданої серії, «Джерельні дзвони – 9», художньо оформлена Радомиром Вихором. Як розповіла співавторка видання і учениця Отинійської школи Любов Прокопів, саме у цій книжці по повній програмі дебютували отинійці – 11 авторів різного віку та статей представили на загальний розсуд свої поезійні напрацювання. Вочевидь, у наступних номерах поетичного альманаху і надалі виходитимуть друком твори отинійців. Нижче «Вулиця Свободи» презентує читачам вибрані вірші отинійців, що увійшли до вищезгаданої колективної збірки.
Назар Андрійчук
Пташечка
Летіла пташечка маленька
Зимою у своє гніздо.
І дуже змучилась, бідненька,
Проте спішила все одно.
Минала різні переходи,
Хурделицю важку пройшла,
Але ж то пташка, то маленька,−
І раптом падать почала.
З останніх сил вона пручалась,
Хотілось ще прожить малій,
Але потиху опускалась,
Крилом торкнулася землі.
Упала в сніг вона легенько,
В снігу ще порпалась одна,
Звала когось на допомогу –
Нікого ближнього нема.
Аж тут ішов маленький хлопчик,
Побачив пташечку малу,
І шкода стало тої пташки,
Він взяв її і пригорнув.
Приніс у хату ту пташину,
Хотів пшениці дати їй,
А пташка та тремтіла, бідна,
Бо було страшно їй самій.
І часом ми, мов ті пташата,
Крізь холод, ґрати й людське зло
Завжди повинні поспішати
Туди, де теплиться добро.
Ганна Яцків
У вирій полетіти і забути,
Мов пташка, крилами змахнути
І линути, бажати, відчувати,
Та все одно тебе, тебе кохати!
Почує серце – не збагне,
Коли заплаче – буде пізно.
Ще щастя нас обох знайде,
Та доля дасть любов порізно.
Оксана Філяк
А любові так мало треба:
Трішки сонця й шматочок неба,
Синь блакитну в долонях сина,
На городі мами хустину,
І щоб тішили внуки тата.
Так любові треба багато...
Щоб щодня у погожу днину
Дарував Він щастя хвилину,
Щоби десь не летів далеко,
А в капусті гніздились лелеки,
Щоб добро приходило в хату...
Так любові треба багато.
А любові не треба нічого:
Жоден інший, окрім того, свого,
Ніжне, миле обличчя доні,
Світ зрадливий в твоїй долоні
І заквітчана щастям хата...
Хай любові буде багато!
Галина Малярчук
«Навіщо день, як в нім тебе нема
Навіщо ніч, коли постіль студена,
Навіщо сміх, коли тече сльоза,
Навіщо квітка, коли вже зломлена?
Нащо любов, коли нема життя,
Нащо життя, якщо нема любові,
Навіщо вітер, як вітрил нема
І топиться шаланда в болю морі?
Нащо уста, коли душа німа,
Нащо душа, коли уста студені,
Навіщо день, як в нім тебе нема?» −
Зі сміхом плакав лицедій на сцені.
Любов Прокопів
Пристрасть...
Пристрасть до коханої людини
до поезії чи до життя...
Пристрасть, як графічна досконалість
тілесної пози людини...
Як провокація словесного доторкання
всупереч
дійсному (недозволеному)…
Як горизонтальне вираження
вертикальних бажань...
...Stop!
Одне прохання – не заходь далеко...
Таня Мандзюк
Тобі я присвятила свої сльози,
Свої вірші, думки, душевні грози.
І своє серце лиш тобі відкрила,
І всі твої листи сьозами вмила.
Сказати я не можу, що люблю,
Я тільки погляд твій, як промені, ловлю.
Думки твої, мов повісті, читаю
І всі образи, без минулого, прощаю.
А ти мене любити заставляєш,
Почуте «ні» − всі почуття втрачаєш.
Цим самим мою віру губиш,
Я точно знаю, що не любиш.
Я намагалася тебе забути,
Щоб волю для душі здобути.
Я мріяла тебе вже не зустріти
І в чисте поле птахою злетіти,
Щоб подихом свободи жити
І твоє серце відпустити.
Але цього не зроблю я:
Така уже душа моя.
Вона кричить, болить, співає
І все ж таки, мабуть, кохає...
Оксана Гринів
Любов свята!
Не диво, навіть і не свято.
Не радість. Ні! І не краса.
Про Неї сказано багато,
Та правда щира все ж гірка.
Лиш через Неї всі страждають,
Болить душа й щемлять серця.
Що з нею вдіяти – не знають.
Вона – недуга й самота.
Але без Неї – теж не жити,
Не вірити і не цвісти.
Хто не зумів її зустріти –
Повік зостанеться в журбі.
Без Неї світ – суцільне горе,
В якому в’яне все живе.
Без неї сонце захолоне,
А щастя вітер рознесе.
В зимі Вона – промінчик сонця,
Краплинка у пекучий день.
Ніхто не скаже, як багато
Про Неї складено пісень.
Для декого – це неповторність.
Для інших – просто пустота.
Про Неї сказано багато,
А все-таки Любов свята!
Не бійтеся її пізнати –
У цьому сутність вся людська!
Віталій Рибак
Коли наступить мить мовчання
І запанує тишина –
Не бийся, мила, об терзання,
Щоб не тривожилась душа.
Твої терзання – може, сумнівання,
Невпевненість в майбутнє дня,
У чистоту правдивості кохання,
І твоє серце повне цим до дна.
Якщо нелюбий, то піду в минуле,
Мій смуток буде не твоя вина.
Мої слова – це мої думи.
Мовчання – настороженість твоя.
Ганна Рибак
Якщо колись на Суд прийде
Моє загублене кохання,
Чи Господь прийме і мене,
Як грішницю розкаяну?
Невже то був найтяжчий гріх,
Що я його любила,
Свою любов, як оберіг,
У ньому освятила.
Скількох дочасних мук прийняла
Моя змарнована любов.
О, скільки раз її розп’яла,
Але вона воскресла знов...
Якщо колись на Суд прийду,
Не знайду оправдання,
Але зі мною теж прийде
Моя любов, моє кохання.
Ганна Боднар
З відкритого навстіж живого ще серця
До світу великих сердець:
− Гартуймось, готуймось
з байдужістю-смертю
Ставати сміливо на герць!
У прірву – мовчання, пусте славослів’я,
Безглузде свавілля – в вогонь!
Тупу бездіяльність, ліниве дозвілля
Відмиєм з забутих долонь!
Хай, як після сповіді, чистою стане
Освячена в правді любов,
Нехай справедливість і розум повстане
З бездушних казених оков!
Любов Стасюк
Глек дорогого нарду розбила,
Коси русяві вниз постелила,
Мирром Ісусові ноги помила,
Ніжно і лагідно їх осушила.
Може, хотіла за це нагороди,
Щоб пам’ятали за неї народи?
Може, не знала, нащо робила?
Ні, вона просто любила.
Йшла за ним довгі нелегкі дороги,
Вірила щиро, без тіні тривоги,
І на питання: «Хто цей чудасія?»
Відповідь знала коротку: «Месія».
Звідки вона таку впевненість мала?
Може, розмови його наслухáла?
Може, вигóду якусь находила?
Ні, вона просто любила.
Бачила хрест, та катів не боялась,
Навіть під різками не відрікалась,
Чорна, як смерть на Голгофі стояла,
Разом з Розп’ятим вмирала.
Нащо терпіла нелюдськії муки?
Нащо взяла мертве тіло на руки?
Може, в історію якось входила?
Ні, вона просто любила.
«Джерельні дзвони» надрукували вірші 11 авторів з Отинії
